Розділ 2. Традиціоналізм і націоналізм в Україні: ідея, політичне втілення
2.1 Традиціоналізм в Україні
Традиціоналізм - світогляд або соціально-філософський напрямок, яке виражену в традиції практичну мудрість ставить вище розуму або контрреволюційні консервативно-реакційні ідеї, що представляють собою ідеологічно оформлену захисну реакцію на відхилення культури та соціуму від якоїсь ідеалізованої соціокультурної моделі, представляє собою загальний стійкий порядок. Поняття традиціоналізму та консерватизму дуже близькі, однак консерватизм не заперечує еволюційний розвиток суспільства. Примітивний, дорефлектівний традиціоналізм відрізняється практичною відсутністю протистоїть змінам групи людей і пов'язаний з міфологічними уявленнями про традиції. Традиціоналізм характерний для політичного реакційного руху. Для традиційного суспільства, як і для внутрішньо конфесійні ортодоксії характерні моноцентризм і авторитаризм. У принципі традиціоналісти затребувані реальною політикою і в той же час як самостійна сила консерватори-традиціоналісти ще не склалися. Партія, якою б «правою» і «реакційною» вона не була, змушена орієнтуватися саме на масу. Навіть якщо вона іменує себе «союзом» або «орденом», при цьому категорично відкидаючи назву «партія», суті це не змінює. Мова все одно йде про політичну організацію, яка звертається до всіх соціальних верств і включає до свого складу представників цих верств.
В шуканні себе і своїх традицій нетерпеливість штовхає українців до духовного явища, що його можна було б назвати потягом до ворожбитства. Висловлюється він виявами нижчих емоцій і браком відповідальності в відношенні до власної раси. Багато спричинилося тут деяке відчуття меншовартості по поразці, що висловлюється в помпатичній демагогії. Зрештою, цю демагогію бачать українці і в чужинців з нормандським культурним підложжям. Так само звідти приходить розуміння історії не як постійного зусилля раси, а лишень як вибуху мальовничого запального ентузіазму, як наскоку, з пізнішою заплатою за це безтурботним життям, своєрідною посадою. На загал гасла, пропаговані в цій атмосфері, є чужинецькі і то переважно з сусідських, не найкращих взірців.
Критика ворожбитів наївна. Непошана до засад еліти і ієрархії відбивається
передусім на тих, хто висловлює цю непошану. Тло до цих усіх теорій творять особисті відрухи і претензії. В цілому ворожбитстві найважливішим, однак, є не інтелектуальна істерія, а нехіть цих прорізних ворожбитських гуртків бути спадкоємцями в українській історії. Це майже цілковите повторення явища культурницької кулішівської нехіті. На щастя, тепер є інші часи - тепер є духовні сили, що успішно протиставляються цьому неспокоєві і пораженству. Це сили традиціоналізму.
Найближчий у часі є воєнний традиціоналізм. Культ боротьби недавніх років зростає поволі, але певніше від усіх відрухів. Ще замало розуміють сучасники, якою великою річчю були вимарш на фронт легіону УСС в 1915 p., вступ до Києва в 1918 синьожупанників, зорганізованих Союзом Визволення України, і врешті - полки богданівців і полуботківців. "Війна, і тільки війна підносить до найвищого напруження всі засоби енергії людей і зазначає своїм стигматом великі народи і раси" (Муссоліні). Спеціально серед молоді вилонюється свідомість значення тої боротьби. Поки що є лишень культ жертв (Базар, Крути, М.Міхновський), але зближається вже й глибше розуміння боротьби не як жертви, а витривалості.
Новітній державний традиціоналізм українців, або, скоріш, легітимізм, може мати в майбутньому величезне значення. Все залежить від того, як довго зможуть носії державності всупереч усьому чинити так, як би ця державність існувала далі.
В українськім, досить слабім монархічнім легітимізмі тепер тяжко зорієнтуватися. Невідомо, чи цей монархізм для його носіїв є традицією верховного морального авторитету, символу традицій раси, як у Британії, чи скоріш кондотьєрсько-фюрерівською тенденцією? Великим мінусом українського монархізму є брак хреста крови, брак воєнних традицій. Цікаво, то серед іншого, без порівняння сильнішого, демократично-республіканського легітизму на перше місце висовуються історичні, гетьманські традиції, а майже зникли соціалістичні. Культ гетьманів плекають гетьманські традиції, а майже зникли соціалістичні. Культ гетьманів плекають майже виключно українські демократи. а не гетьманці. Врешті не можна поминути ще однієї ідеї. а радше історичного клімату, що дає багато традиційного сучасним українцям, - це клімат західного П'ємонту України.
В кінці XIX і початку XX ст. західній П'ємонт відігравав не меншу роль від східного П'ємонту - Гетьманщини в кінці XVIII і на початку XIX ст. Його індивідуальність виразна й творча. Це - одна з найцікавіших земель в історії обіч чорноморсько-таврійського державного центру, князівського Києва і гетьманської Полтавщини та Чернігівщини. Тут менше відчувається мореплавський характер української раси, зате тут тільки зосталися великокиївські традиції. Пошана до своєї аристократії зменшилася недавно, а нехіть до власної ієрархії пробуджена заледве кільканадцять літ тому. Але хоч тут уже нема українських аристократичних родоводів, проте є ще родоводі іншої ієрархії: в україно-католицьких "Шематизмах" легко знайдемо традиції ХІ-ХІ1І століть. Властиво, духовність цього П'ємонту була менше змінена козацькою традицією і мілітарним устроєм Козацької Держави XVII-XVIII ст. Як слушно каже дослідник, "еволюція Галичини повільніша, лінія цієї еволюції простіша" (Б.Ольхівський).
В теперішніх часах ніяка земля не дорівнює галицькій в одній дуже важливій позиції української духовності: витворення добре вишліфуваного типу українського громадянина, свідомого своїх прав і обов'язків, і хоч і не з мальовничим, але дуже глибоким українським солідаризмом.
В сучасних українських генеральних ідеях бачимо велике багатство і різнорідність. Правдоподібно, формальна різнорідність їх тільки буде збільшуватися. Але, реально беручи, ці всі ідеї можна вкласти в дві тенденції. Одна - еллінського типу творчість базується передусім на натхненні, на красі логіцизму, не раз попросту на більш чи менш примітивному експромті - несподіванці. Друга тенденція - це чисто готське прагнення вкласти ціле буття українських груп і одиниць в один розмірений ритм, пов'язаний традиціями.
Обидві тенденції часто переплітаються в сферах українських ідей. Можливо, що тільки глибоке відчуття підложжя української раси, солідаристичного трипільства помогло б усталити ієрархію для обох тенденцій українського характеру. Свідомість цього характеру і його вислову в історії, може б, зблизила українців до поняття дійсної еліти, носительки цієї свідомості, а передусім дала б одність організації, одність історії і одність погляду на будучину.
2.2 Націоналізм в Україні
Націоналістична ідеологія в сучасній політичній дійсності, не дивлячись на те, що існує цілий ряд дослідників займають апологічні позиції щодо правого політичного позиціонування, все одно, в очах мас залишається в області маргінальної світоглядної концепції. Проект громадянського націоналізму цілком і повністю базується на ліберально-демократичної традиції. Основні, базові постулати даного типу націоналізму шикуються з оглядкою на досвід Заходу. Треба думати, що слабість подібного підходу полягає в тому, що етнічна більшість, насправді, не зобов'язана і зовсім не повинно йти на поступки національним меншинам. Представники етнічного націоналізму досить часто у своїх виступах ототожнюють прихильників громадянського національного будівництва з представниками класичної ліберальної ідеології.
Повстання українського націоналізму треба в історії зв'язати з іменем Богдана Хмельницького, що, як твердить П.Меріме. "здається, перший винайшов в Європі боротьбу національностей"'. В історії новітнього українства честь називатися першим націоналістом належить Ользі Косач (Олені Пчілці).
Ще в 1887 році, в часі найбільшого ліберального донкіхотства і відірвання від землі і раси, вона твердить, що "націоналізм існує у людей і по своїй природі мусить бути у людей". Видаючи в 1911-1912 pp. в Полтаві журнал "Рідний Край", вона широко розвинула програму українського націоналізму з гаслами економічної самовистачальності, з симпатією до духовенства і всебічного розвою українського державного життя. Тоді ж проти неї виступили найбільш крайні українські марксисти (Донцов). Націоналізм Ольги Косач мав характер скоріш расового солідаризму.
Пізніш треба пригадати програму "Братерства Тарасівців" (1891-1893), брошуру М.Міхновського "Самостійна Україна" (1900), перевидану Союзом Визволення України 1916 p., далі публікацію У.Н.П. в Чернівцях "Справа української інтелігенції". а відтак "Катехізм українця" (100 тис.наклад), вид. "Вернигорою" (1918р.).
В часах недавньої державності було кільканадцять політичних груп із націоналістичним світоглядом, таких як українська народна партія, група "Вернигори". "Братерство Мазепинців" і т.д. Вони не відігравали важливої ролі і врешті на з'їзді в Києві об'єдналися в т.зв. партію самостійників, що поставила собі за ціль опанувати своїми людьми провід армії. Не завжди добре дібрані люди її програли на користь соціалістів (Оскілко).
Націоналізм по 1923 p. - це скоріш реакція на програму соціялістів. Найповажніші ідеологічні спроби з'являлися в часопису "Розбудова Нації". Книжка Донцова "Націоналізм" є блискучою ліричною реакцією на пасивність українців, без глибшої української синтетичної думки. Це, властиво, інтернаціональний націоналізм, дуже подібний у своїй концепції до марксизму (головний двигун - ненависть і руїна всередині раси).
Праця Донцова як публіциста досягла свого найбільшого напруження в 1922-1932 роках. Це була головно антисовітська полеміка, що демаскувала облуду їх пропаганди в Галичині. Тут Донцов стоїть обіч інших протисовітських діячів еміграції. Але головно терор Москви відкрив очі найбільш незрячим. Тепер, коли Москва почала будувати тип "совітської людини", Донцов не має в собі нічого до протиставлення їй "української людини": його роль не є ролею конструктора.
Аналіз націоналістичної ідеології в Україну буде неповним, якщо не згадати Народний Рух України. Це громадське рух був організований в кінці 1980-х з гаслами демократії, патріотизму і реформ. Спочатку назвою його було «Народний Рух України за перебудову»; у 1990-му слова «за перебудову» прибрали. Спочатку в організації був досить широкий спектр діячів - від комуністів до радикальних націоналістів. Їх об'єднувало бажання змін у внутрішній політиці СРСР стосовно Україні. Проте з часом більшість комуністів і радикалів залишили партію через її націонал-демократичної спрямованості. Найбільшого впливу партія досягла наприкінці існування Радянського Союзу - проводилися масові акції, приурочені до значимих річниць української історії, у Верховній Раді УРСР рухівці створили потужну фракцію «Народна рада»; організація користувалася величезною підтримкою і відігравала домінуючу роль у національному підйомі в Україну в кінці 1980-х - початку 1990-х.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
