Хочеться процитувати канадський закон щодо засобів масової інформації, який наголошує: радіомовлення і телебачення має бути "у власності й під контролем канадців", має служити "збереженню, збагаченню та зміцненню культурного, політичного, соціального та економічного ладу Канади... поширенню канадського погляду на навколишній світ за допомогою різноманітних програм, що відображають канадську позицію, думки, ідеї, цінність і художню творчість" [8, с.24].
Українські видавництва та журнали, обкладені податками, платою за оренду приміщень, позбавлені державної уваги й підтримки, опинились у набагато складнішій ситуації, як це було за радянських часів. Наша влада для нашої культури - мачуха, нагадує сонце за Полярним колом: світить, та ніколи не гріє.
Але за всіх злигоднів першого самостійного десятиліття наш народ за цей час все-таки розвивався під знаком української ідеї. Він явив досить високий рівень політичної культури, що засвідчили вибори до Верховної Ради 2004 року.
Наш народ не молодий, але й не ветхий, він не любить голосно сповідатися, ніби соромиться своїх найглибших почувань. Він уміє дочекатися слушної нагоди і, вже не озираючись ні на кого, заявити про те, що йому найбільше болить. Його нелегко підняти на боротьбу за українську ідею, але, коли він підніметься, його не зупиниш. Прикладом може бути десятилітня війна проти фашистської окупації України, а потім - проти радянського режиму, війна без перспективи на перемогу, а тільки заради вірності своєму ідеалові. Ця визвольна боротьба могла бути зупинена тільки насильницьким вивезенням півтора мільйона галичан і волиняків у Сибір та смертю зі зброєю в руках сотень і тисяч воїнів Української Повстанської армії, героїчну боротьбу якої ми не тільки маємо визнати, а ввести її в свою державотворчу свідомість.
Це була остання (дай Боже, щоб остання!) війна українського народу за свою державу. Хоч точилась у середині XX ст. і головним чином у Західній Україні, вона своїм духом нагадувала козацькі повстання. Туди, в добу наших великих народних поривань XVII ст., були задивлені старшини й рядові стрільці УПА, які вибирали собі з козацьких прізвищ псевда і вмирали як Богуни, Кривоноси, Гамалії, Дорошенки, замикаючи таким чином трагічне коло нашої історії.
ІІІ
Наша влада недемократична, а політична опозиція слабка, бо роз'єднана, тому в нас для нормального функціонування національної ідеї нема простору. Вона не має повітря ні в коридорах влади, ні на зборах партій, які діють наосліп, бачать лише те, до чого дотягається рука. А це - переважно урядовий стілець.
Конституційна система державної влади в Україні, побудована начебто за демократичними західними зразками, де панує рівновага між функціями парламенту, уряду і президентської адміністрації, насправді ж віддзеркалює образ тоталітарного радянського устрою. Конституція надає Главі держави права, які роблять його верховним начальником, формувачем і контролером структур виконавчої влади. В президентсько-парламентській державі, якою нібито є Україна, президент має такі переваги над Верховною Радою та урядом, що наш державний устрій насправді є президентським.
Український уряд нагадує райського птаха, який має крила, але не має ніг, а тому сидить тільки в своєму гнізді. Уряд існує для того, щоб його час од часу розганяли й заново створювали на засіданнях Верховної Ради з дозволу начальника держави. Реальний наш уряд - адміністрація Президента.
В такій ситуації всі претензії до влади скеровуються до Глави держави як до найвідповідальнішої особи за все, що діється в країні. Хто має недемократичні права, той мусить приймати й терпіти демократичні, справедливі скарги і звинувачення. Творці касетного скандалу, а його вчинили замасковані під західних добродійників промосковські, антиукраїнські сили, знали, куди спрямувати удар, щоб захитати авторитет України.
Протистояння між парламентом і президентом - річ неминуча у найдемократичнішій системі, але в нас воно має мінливий, віроломний, кулуарний характер через те, що у Верховній Раді нема стабільної більшості, збудованої на ідеологічних засадах. До парламенту масово потрапляють національно безбарвні або й ворожі до своєї держави особи, дрібні політикани, інтересанти, далекі від законодавчої роботи. Відсутність політичної більшості в парламенті дає змогу маловпливовим партіям, наприклад, комуністам, відчувати свою значущість при цілковитому анахронізмі їхньої ідеології.
В уряді, в парламенті, в адміністрації Президента є немало порядних і професійно добре підготовлених людей. Але реальна влада належить переважно вчорашнім господарникам, "червоним директорам", управлінцям, які за комуністичного режиму так само займали високі посади, але були майже цілком позбавлені гуманітарної освіти, духовної культури і взагалі культури та національної гідності. Це так звані совки, головна ідеологія котрих - особисте збагачення. Це люди, що випадково дісталися на верхи і підвершини керівництва. Вони бояться втратити свої чиновницькі крісла, тому позбавлені всілякої творчості та ініціативи. Послушенство перед начальником і жорстока та вульгарна безпринципність у ставленні до підлеглого - правила їхньої поведінки. Вони намагаються за найкоротший термін для своєї кишені урвати якнайбільше. В їхніх руках майже всі засоби масової інформації, вони вибудовують власні, потаємні та явні, торгові й виробничі підприємства, вростаючи матеріальними інтересами не тільки в зриму, а й у невидиму тіньову економіку. Вони поєдналися в реґіональні клани олігархів, де національна ідея сприймається як театральна бутафорія або як рекет, що вимагає від них коштів на якісь ворожі чи незрозумілі для них справи. Їм відповідає роздвоєна політика Президента, який солодко говорить про європейський вибір України і водночас підписує указ про святкування ювілею Переяславської угоди, хоч добре знає, що саме з тієї угоди почалося загарбання наших земель і поневолення нашого народу царською Москвою. Загалом перехиляння України в бік Росії після касетного скандалу стало очевидним.
Як Україна втрачає економічну незалежність, говорять факти. Миколаївський глиноземний завод, що виробляє півтора мільйона тонн глинозему, з якого можна видобувати 500 тис. тонн алюмінію (тобто більше, ніж Україні потрібно), міг би вивести Україну з цим кольоровим металом на світовий ринок. Але його продано Росії, конкретно "Сибірському алюмінію", отже, тепер тут командує Москва.
Всі нафтопереробні заводи України перейшли в російські руки. Лисичанський НПЗ купила "Альфа груп", яка володіє Тюменською нафтовою компанією. Одеський НПЗ продано "Лукойлу", Кременчуцький НПЗ контролює Татарстан, Херсонський НПЗ - російська група "Аліян", і галицькі НПЗ (Надвірна і Борислав) також перебувають під контролем росіян.
Запорізький алюмінієвий комбінат, який виробляє 100 тис. тонн первісного алюмінію, купила російська фірма "Автовазінвест", яка має всього 10 тис. доларів базового капіталу. Отже, позичила у Внєшекономбанку СРСР (ще є такий) 100 млн. доларів, а цей банк винен Україні 640 млн. доларів, з того ще урядові УРСР - 150 млн. доларів. Отож купили нас за наші гроші. Такий механізм "дружби народів", або поступового втрачання найважливіших українських промислових підприємств, а з ними - і нашого суверенітету.
Частково провину за це перехиляння до Росії має нести політикум Заходу, який не раз відзначався політичною тупістю. Там давно чекали нагоди, щоб відвернутися від нашої держави. Але хіба не ясно, що Україна - це не її сьогоднішня і навіть не завтрашня влада? Це - європейський народ, без якого не було й ніколи не буде цілісного, огорнутого миром та сповненого добробутом континенту. Про європейську рівновагу, яка не може бути повна без незалежної України, говорив ще анонімний автор "Історії Русів".
Зважаючи на наші історичні традиції, на необхідність у теперішніх умовах мати владу європейського формату, ми стояли й стоїмо за вирівнювання повноважень парламенту, уряду й Президента. Якщо ми вже вибрали не американський, а французький варіант державного устрою, то слід доводити справу до кінця. Це означає, що Президентові мали б бути підпорядковані тільки два департаменти - оборона і питання зовнішньої політики, а на чолі виконавчої влади має стояти прем'єр. Прем'єр, а не Президент, має призначати обласних адміністраторів, щоб спиратися в своїй роботі на них, але їхні функції повинні обмежуватися обов'язками, що їх у Франції виконують префекти, а в Польщі - воєводи.
Всі президентські республіки мають тенденцію до перероджування у диктаторські режими. Це явище характерне не тільки для Африки й Латинської Америки, але й для Європи. Приклади - Югославія, Білорусія. І Росія дрейфує в цьому ж напрямі. Тільки США не дають перетворити своєї сильної президентури на диктаторську владу - завдяки сильному конгресові і ще сильнішій судовій владі, - хоч подібні процеси помічаємо тепер і там. А проте слід пам'ятати, що суто парламентська форма управління для України може бути згубною, бо ніде немає таких запеклих суперечностей і таких заклятих протистоянь, як у нашій Верховній Раді. Український народ завжди чинив мудріше, ніж наш парламент, і саме народ повинен обирати свого Президента. А Президент повинен мати право розпускати парламент, особливо в ситуації, коли там не сформована стабільна і відповідальна за роботу уряду більшість. Така форма державного правління, перевірена всіма найрозвиненішими демократіями, має бути прийнята Україною. Ми стоїмо на порозі конституційної перебудови, і нас не повинно скерувати в хибному напрямі ні почуття пошани, ні почуття ненависті до діючого Президента. Україні потрібна така форма державної влади, де було б зведено до мінімуму значення суб'єктивного впливу. Така влада має діяти в інтересах всього народу і не повинна за жодних обставин обслуговувати приватні інтереси національних зверхників. На найвищі посади в державі мають обиратися люди, здатні самостійно орієнтуватися в головних сферах життя, видатні особистості, мислителі і, що найголовніше, - наснажені духовністю і жертовним патріотизмом громадські діячі.
За козацької доби носієм української політичної думки виступала старшина. Кращі її представники були також, за сучасним терміном, інтеліґенцією, в природі її розуму духовне начало вивищувалося над усіма матеріальними мотиваціями. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з усім запорозьким товариством вступив до Київського братства, і це свідчить про те, що Січ зобов'язувалася боронити духовне осердя нації. Видатні прибічники Хмельницького - люди з європейською освітою, а сам dux zaporoziensis - поліглот з виховання, а не тільки через перебування в турецькому полоні чи виконання іноземних військових завдань. А Іван Мазепа - людина універсальної освіченості, знавець багатьох мов, поет, музикант (грав чудово на бандурі), один із головних творців українського архітектурного бароко. А Пилип Орлик - творець першої в Європі демократичної конституції, схваленої 5 квітня 1710 року, високоосвічена людина, визначний політичний мислитель, автор не лише поезій та маніфестів, але й великого "Діаріуша", ще досконало не вивченого нами. Його художні твори визначаються бароковою вишуканістю, він міг увійти в історію нашої культури і без свого гетьманування.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
