Василь Кучабський вбачає важливі історичні уроки у XX сторіччі. Гетьманат Г.Т. Скоропадського та діяльність ЗУНР продемонстрували важливість ідей консерватизму в українському державотворенні. Тому помилки та сильні боки вищезгаданих періодів є головними для формулювання своїх підходів у Василя Кучабського.
Форма державного правління. Аналіз історичних традицій та пошуки оптимальної моделі організації державної влади в Україні привертають репрезентантів консерватизму до ідеї монархічного ладу. Проте, враховуючи особливості підходів кожного із політологів, було запропоновано фактично три різні форми монархій. В’ячеслав Липинський вбачав ефективним класократичний тип організації влади (на відміну від демократичного та охлократичного) у вигляді правової монархії на засадах Історичного гетьманату. Степан Томашівський відповідно - у правовій клерикальній, а Василь Кучабський - у військовій монархії. В’ячеслав Липинський і Степан Томашівський у своїх пізніх працях припускали можливість еволюції монархічної організації влади до європейського типу конституційної монархії, де центр владних повноважень значною мірою перебирає парламент.
Політична еліта. Представники консервативної моделі під впливом праць Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса та інших розробляють концепцію ролі та місця політичної еліти у системі політичного ладу. Виступаючи з критикою ліберально-демократичних ідей можливості організації влади за принципом влади більшості, вони віддають перевагу в ролі провідної верстви - творчій меншості.
Еліта або аристократія в Історичному контексті В. Липинського - творча меншість, верства, єдино здатна для конструктивної, державотворчої роботи. Саме виходячи з цього український політолог критично оцінює загальноприйняте розуміння демократії. "Я не демократ тому, що люблю народ, але не живу з "народної любові" і не вірю в те, щоб правда і добро сходили від розпалених агітаторами хвилевих пристрастей випадкової арифметики більшості, а навпаки, вірю в досвід історії людства, який вчить, що всі громадські цінності завжди створювалися уміючою панувати над своїми та чужими пристрастями, організованою та непохитною в своїх переконаннях меншістю".
Інший аспект проблеми політичної еліти в Україні походженням та суспільним місцем. Роль політичної еліти В. Липинський відводить у першу чергу продукуючим верствам-продуцентам, які зайняті у виробництві та живуть від нього. Для України з її історико - господарським минулим на роль політичної еліти підходить "посідаючий хліборобський клас", тобто всі хлібороби, що живуть на землі і від землі, незалежно від розмірів свого господарства. Інтелігенція не може виступати у ролі політичної еліти. її призначення - у творенні культурних та суспільних цінностей, щоб тим самим сприяти державній єдності. Інтелігенція лише інтелектуально та ідейно підпирає провідну перству. До речі, представниками консервативної течії скритикована теза про історичне покликаний української інтелігенції до державно-політичного лідерства та керування держаною.
Третій аспект проблеми політичної еліти пов'язаний із питанням взаємовідношення старої та нової еліти за умов творення якісно пової державної організації (як у випадку з Україною). Принциповий підхід В’ячеслава Липинського полягає в обґрунтуванні необхідності пошуку компромісу та залучення частини старої еліти до нової державотворчої діяльності.
Степан Томашівський вважає, що українська еліта аристократія зможе зберегтися лише в лоні греко-католицької церкви. Тому на цю церкву необхідно покласти функції консолідації суспільства та підтримки правлячої династії.
Василь Кучабський принципового значення надає необхідності набуття військового хисту. Головне також - це наявність вродженого шляхетського духу, волі та патріотичних почувань. Саме на цих засадах може і повинна об'єднатися історична шляхетська аристократія разом з молодою генерацією, яка прагне до освіти та культури задля реалізації національної ідеї.
Національна ідея. Пошук національної Ідеї, яка могла 6 об'єднати націю в творчому державницькому процесі, став ще однією важливою політологічною проблемою української консервативної концепції.
Відсутність національної ідеї - спільної та об'єднуючої для всіх громадян України за часів української революції 1917 - 1918 років - одна з головних причин Ті поразки. "Побили себе ми самі... Ідеї віри, легенди про одну-єдину, всіх українців об'єднуючу, вільну і незалежну Україну провідники нації не створили, за таку ідею не боролися і тому, розуміється, така Україна здійснитися, прибрати реальні, живі форми не могла". В’ячеслав Липинський у пошуках такої ідеї використовує принцип від протилежного і вважає, що:
- національно-етнічна ідея як опертя на українську (в етнічному розумінні) націю здається не найкращим вибором мірою відсутності національної монокультури, ментальної та релігійної ідентичності, спільної історичної долі різних земель;
— соціальна ідея як ідея орієнтації держави на певні соціальні прошарки - робітництво, найбідніше селянство - теж не підходить;
- ідеологічна ідея як ідея опертя на певні політичні та філософські концепції, здебільшого історично не притаманні Україні, як-то комунізм, націоналізм тощо, теж нереальна з причин неможливості Ідентифікувати українську спільноту лише в одній ідеології.
З огляду на це, В. Липинський пропонує так званий принцип "територіального патріотизму", що означає таке; всі жителі, які постійно живуть в Україні, а не кочують, і які усвідомили себе її частиною, незалежно від мови, партійної приналежності, релігійної конфесії, творять українську націю. Цьому політологічному висновкові передувала авторська історична парадигма про месіанізм України, що полягає в її геополітичному, історичному, культурному, власне цивілізованому синтезі між Сходом І Заходом. Тож бачив він майбутню українську державу, в якій "коріння... мусять бути в громадянстві - в своїй родині і своїм роді, в своєму класі (значить в різних класах України) в своїй церкві (значить, в різних християнських церквах України), од яких ми не маємо права... одриватись"1.
Степан Томашівський наближається до ідеї територіального патріотизму, проте застерігає щодо пріоритетності базування етичних засад суспільства на цінностях греко-католицької церкви. Він також пропонує принципово переглянути проблему українського національного героя, котрого сприймають як речника національної ідеї. Досі, вважає С.Томашівський, таку місію було покладено на Тараса Шевченка. Критикуючи його твори за анархістські та антидержавні ідеї, представник українського консерватизму пропонує замінити міфологічну, неконструктивну програму Т.Шевченка на реальну та позитивну програму Михайла Драгоманова і В’ячеслава Липинського. Василь Кучабський пропонує розпочати державотворчий процес навколо українського П'ємонту, роль якого на першому етапі повинна відіграти Галичина. Далі Ідея відродження України зорганізує подальші регіони та стане консолідуючою у боротьбі за формування власної держави.
Проблема патріотизму. В розгляді ставлення українського консерватизму до ідей націоналізму автор заторкував його наголошуванням на негативних аспектах націоналізму. Теоретик українського консерватизму вважав більш адекватним та доцільним використання терміна патріотизм. "Бути патріотом - це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на українській землі, а не мріяти про витоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків. Бути патріотом - це значить шукати задоволення не в тім, "щоб бути українцем", а в тім, щоб було честю носити ім'я Українця. Бути патріотом - це значить перш за все вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони "не українці". Врешті, бути патріотом, це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державотворчі прикмети: віру в Бога і послух його законам, тобто духові вартості; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану до своєї традиційної влади (монархізм), загалом кажучи, лицаркість - тобто політичні вартості".
Економічні проблеми. Серед раніше означених носіїв консервативної Ідеї в Україні ніхто спеціально не розглядав подібні питання. Єдиною тезою проходила економічна тематика у В. Луганського, С. Томашівського, В. Кучабського - у розумінні природного визнання вартісності приватної власності - як підвалини господарювання. Проте цікавим виглядає вивчення статей українського економіста-консерватора Михайла Тимофіїва. Свої дослідження на сторінках часопису "Хліборобська Україна" економіст присвятив вивченню ефективності впровадження консервативної національної валюти, системи взаєморозрахунків з Росією та іншим питанням. Тимофіїв запропонував забезпечити введення власної національної валюти - гривні - через підтвердження цукром та хлібом, а не золотом, як це традиційно заведено.
З огляду на це було створено інші інституції грошово-фінансової реформи. Як свідчать історичні дослідження економічних засад політики гетьманату П. Скоропадського 1918 року, багато ідей економістів консервативної орієнтації, і зокрема Михайла Тимофіїва, ефективно діяли в Україні. В українській політичній думці вагоме місце посідає концепція комунізму. Поза тим слід свідомо підкреслити, що йдеться саме про український комунізм, оскільки він змістовно принципово відрізнявся від традиційного російського (радянського) комунізму.
Український комунізм став відгалуженням національної революції 1917 року і з перших кроків своєї організаційної та політичної діяльності поєднав два елементи: самостійність як умову комуністичної революції та те, що соціальні перетворення мусять іти в контексті національних. Маємо підстави говорити про кілька течій українського комунізму.
Одна з них народилася в українській соціал-демократичній робітничій партії. Ця ліва течія в УСДРП, відійшовши від своєї партії, певний період брала участь у радянському уряді, а потім ввійшла в Комуністичну партію України на першому з'їзді КПУ в Москві (5 - 15 липня 1918 року)- Всі представники цієї групи - Є. Неронович, П. Слинько. Є. Касяненко - обстоювали українську лінію й усіляко боролися за зміну нейтралістської політики КПУ. Є. Касяненко, для прикладу, брав участь у самостійницьких опозиціях в КПУ, проте організаційно ця течія нічого не змогла створити.
Другою важливою складовою українського комунізму стала течія всередині КПУ, що виникла на початку 1918 року при створенні першої радянської республіки. Микола Скрипник, Василь Шахрай, Сергій Мазлах І цілий шерег інших організаторів комуністичної партії в Україні бачили її самостійною структурою, яка на рівних правах входить до Ш Інтернаціоналу. Саме вони відіграли провідну роль на Таганрозькій нараді (19 - 20 квітня 1918 року)-, яка обговорювала перспективи пролетарської революції в Україні та засади комуністичної партії. Після дискусії на нараді було запропоновано два проекти резолюції:
Страницы: 1, 2, 3, 4
