Г. Моска, поділяв суспільство на меншість, яка править, та більшість, якою правлять. Він визначав еліту як політично найактивнішу групу людей, зорієнтованих на здобуття та утвердження влади. Моска вважав, що основою суспільного розвитку є не економіка, а політика. Правляча еліта концентрує у своїх руках керівництво державним механізмом, а тому має безпосередній вплив на економічну ситуацію в країні. Право влади меншості над більшістю Г. Моска виводить з якостей, що притаманні правлячій меншості. До цих якостей, що відкривають доступ до правлячого класу, належить передовсім організованість. «Сто осіб, які діють узгоджено, зі спільним розумінням справи, — зазначає вчений, — переможуть тисячу людей, які незгодні один з одним і які спілкуються тільки один з одним…». Г. Моска визначив кілька рис, які притаманні правлячій еліті: перевага над оточенням, авторитет, відчуття вищості. Ці риси випливають з військових подвигів, багатства, високого походження, високих моральних якостей, місця в церковній ієрархії та володіння мистецтвом управління.
Також Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав елітою: аристократичну й демократичну. Перша з них проявляється у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридичне, то фактично - шляхом відтворення на власній основі. Суть другої тенденції полягає в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва[6].
Незалежно від Г. Моски, і майже в той самий час, теорію політичних еліт розробив В. Парето. Свої погляди з цього питання він виклав у праці "Трактат із загальної соціології" (1916). Як і Г. Моска, В. Парето виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість – еліта. ЇЇ складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності.
В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу - контреліту. Правляча еліта – це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта - це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав "законом циркуляції еліт".
За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта "левів" та еліта "лисів". Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману й політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти "левів", а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів, - еліти "лисів".
Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до «закону циркуляції еліт» поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілізованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації[7].
Близькими до висновків Вільфреда Парето і Гаетано Моски були погляди третього відомого творця класичної теорії політичних еліт – німецького соціолога Роберта Міхельса. Учений стверджував, що сама організація суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її.
У своїй основній праці "До соціології партійності в сучасній демократії" (1911) Р. Міхельс на прикладі німецької соціал-демократії доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій. Керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори, управляє фінансами тощо. Ця меншість поступово, але неминуче виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику власним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованого становища. Так з необхідністю закону, який Р. Міхельс назвав "залізним законом олігархічних тенденцій", в організаціях і суспільстві в цілому виокремлюється керівна меншість - еліта.
Будь-яким, навіть демократичним суспільством, стверджував Р. Міхельс, завжди фактично править олігархічна елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас неможлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпетентність мас і їх байдуже ставлення до політики.
Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт В. Парето, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес - збереження свого панівного становища. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як "демократичну декорацію".
Класичні концепції еліт В. Парето, Г. Моски та інших учених, нині критикують за надмірне наголошування на психологічних чинниках, за ігнорування демократичних і ліберальних цінностей, а перебільшення ролі лідерів, нехтування активності мас, недостатній рівень урахування свідомості суспільства і цинічне ставлення до боротьби за владу[8].
Отже, усі існуючі теорії еліт становлять сукупність соціально-філософських концепцій, які стверджують, що необхідними складниками будь-якої соціальної структури є вищий привілейований прошарок чи прошарки, що здійснюють функції управління, розвитку культури. Це і є еліта, поряд з якою співіснує маса звичайних людей.
1.3 Сучасна політична еліта
Сучасна політична еліта є внутрішньо диференційованою. ЇЇ поділяють на правлячу, контреліту і опозицію. Правляча еліта — це група осіб, рішення яких істотно впливають на процес функціонування і розвитку суспільних інститутів. Призначенням цієї еліти полягає у володінні владою та утриманні її. Контреліта – це та політично активна верства, з якої в майбутньому може бути сформований новий тип еліти, що прийде на зміну існуючій. ЇЇ дії спрямовані на те, щоб відібрати владу в панівної еліти. Опозиція – це будь-яка політично організована група, що критикує уряд і прагне здобути владу.
Розрізняють також вищу еліту, яка приймає або безпосередньо впливає на прийняття загальнодержавних рішень, і середню еліту, яка складається з інтелектуалів, службовців, учених, менеджерів тощо. Складовою частиною політичної еліти є адміністративна, до якої належать службовці-управлінці.
У сучасній західній політології наявні два основні підходи до визначення політичної еліти та її ролі в суспільстві — функціональний і ціннісний. Прихильники функціонального підходу за головну ознаку політичної еліти беруть соціальний статус людини, її місце і роль у системі владних управлінських структур. Вони визначають еліту як меншість населення, котра приймає важливі рішення в суспільстві і керує більшістю (П. Шарон), або як меншість, котра здійснює найважливіші функції в суспільстві, має найбільшу вагу і вплив (С. Келер).
Прихильники ціннісного підходу визначальною ознакою політичної еліти вважають духовний аристократизм, заслуги, особисті переваги (культура, освіта, мораль, воля, фізичний стан) одних людей над іншими. Х. Ортега-і-Гассет елітою вважав тих, хто володіє найвищим почуттям відповідальності. Згідно із З. Фрейдом еліта — це позначена особливими якостями група, яка діє на людей подібно магніту. Отже, належність до політичної еліти в даному разі визначається культурно-психологічними особистими якостями людини, з якими вона народжується чи які в неї виховано[9].
Останніми часом в політичній науці набули поширення ціннісні концепції еліт, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліберальні концепції.
Ціннісні концепції еліт об'єднують такі спільні настанови:
- еліта — найцінніший елемент суспільства, наділений високими здібностями в найважливіших для держави сферах діяльності;
- панівне становище еліти відповідає інтересам усього населення;
- формування еліти є наслідком природного добору суспільством найцінніших своїх представників;
- елітарність — закономірний наслідок рівності можливостей, вона не суперечить сучасній представницькій демократії.
Згідно з теоріями демократичного елітизму керівна група не лише наділена певними якостями, а також здатна виконувати функцію захисту демократичних цінностей (свободи особистості, слова, друку, політичної конкуренції).
Концепції плюралізму еліт:
- передбачають визнання наявності багатьох еліт одночасно, вплив яких обмежений певними сферами діяльності;
- перебування еліт під постійним впливом мас;
- наявність демократичної конкуренції еліт; мінливість і нестійкість відносин влади і як наслідок — відсутність стійких позицій панівного класу;
- умовність відмінностей між елітою та масою з огляду на широкі можливості доступу до лідерства.
Теорії плюралізму еліт (політична, економічна, адміністративна, військова, релігійна, наукова) врівноважують одна одну і таким чином нібито запобігають встановленню тоталітаризму[10].
Ліволіберальні концепції еліт базуються на критиці елітарності суспільства з демократичних позицій, структурно-функціональному підході до еліти; визнанні глибоких відмінностей між елітою та масою, складності структури панівної еліти.
Сучасна еліта в різноманітних сферах суспільно-політичного життя частіше не має якихось особливих біопсихологічних якостей чи, простіше кажучи, яскраво виражених талантів, здібностей, надбань. Натомість складається вражання, що в еліту суспільства потрапляють дедалі більше людей з ординарними якостями та без особливих заслуг перед своєю державою.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
