У 60-ті роки наукові спостереження наштовхнули американських дослідників на висновок, що теорія "плавильного казана" не відповідає - реаліям США. Етнічні групи не розчинялися в американському суспільстві, а стали його структурним елементом. Етнічна ситуація була охарактеризована як "культурний" плюралізм", що не суперечить існуванню і розвитку спільної для американської нації культури.
Щодо психологічного підходу, дуже поширеного нині, то деякі його представники трактують "національний дух" (національну свідомість, національний характер) як провідний, а іноді і як єдиний індикатор нації. Інші розглядають націю як психологічне поняття, психологічну спільність, союз однаково мислячих людей, об'єднаних спільним національним характером. Такою, наприклад, є створена О.Бауером "психологічна" теорія нації. Подібну позицію щодо визначення нації займають деякі сучасні політологи і соціологи Заходу. Т. Мурамацу, Г. Ісаакс, Г. Кан, С. Ліпсет, К. Боулдінг, М. Сейвелл, П. Ласлетт, М. Кранстон та інші висловлюють думку, що вирішальними факторами розвитку нації є воля, національна ідея, що нація — втілення національної свідомості, яка виступає найактивнішою рушійною силою суспільства. Вони вважають, що таких індикаторів спільності "коріння , як мова, історія, культура, державність, недостатньо для формування універсальних ознак національності. Лише один індикатор є універсальним — самовіднесення людини до тієї чи іншої національності: "я — українець", "я — росіянин", "я — татарин", "я — француз", "я — американець" та ін.
Кожен із цих підходів (а вони зумовлені і політичними міркуваннями) акцентує на якійсь із існуючих ознак нації. Поза тим сучасні нації, в тому числі українська,— це політичні спільноти, відмінність яких від інших видів людських угруповань полягає в тому, що це одноразова спільність — територіальна і господарська, мовна і духовно-культурна, психологічна та історична. Жодна з інших базових макрогруп — (соціальні
класи і верстви, демографічні і конфесійні групи тощо) такого поєднання індикаторів спільності не мають.
Чинники, що консолідують людей у нації, визначають зміст докорінних національних інтересів. Саме вони зумовлюють політичну активність нації, її дію як суб'єкта політичного життя. Вони становлять і підґрунтя національної ідеї. Ця ідея є віддзеркаленням потягу народу до суверенності у вирішенні своєї долі, набуття таких політичних форм самовизначення, які б забезпечували економічний, соціальний і духовний поступ.
Політичність феномена "нація" виявляється також у тому, що тлумачення цього поняття (і це підтверджується історією України) особливо актуалізується в час найбільш напруженої боротьби за національну незалежність. Саме тоді постають питання "Що такс нація?", "Яку роль національний чинник відіграє в політиці?". Так, М.Грушевський самобутність нації вбачав у її здатності, бажанні йти на контакт, на взаємовигідний компроміс з іншими націями з тим, щоб кожна не претендувала на "які-небудь спеціальні історичні права і привілеї" для захисту своєї самобутності, а захищала її повагою й інтересом до чужої самобутності.
Л.Ребет писав, що народ стає нацією, оскільки він організований, оскільки посідає керівні органи, оскільки він є державним народом І.Франко розглядав націю як найважливішу реальність політичного життя. "Все, що йде поза рами нації — це або фарисейство, або хворобливий сентименталізм фантастів",— вважав він.
І нині в суперечливих умовах державотворчих процесів в Україні нація — не абстракція, а реальність, концепція якої значною мірою визначає доктрини діючих політичних сил.
МІЖНАРОДНІ СПІВДРУЖНОСТІ
Національні інтереси можуть трактуватися через ідеологію ізоляціонізму, планетаризму, солідаризму, ліберального інтернаціоналізму і виживання. Незважаючи на різні ідеологічні трактування національних інтересів, сутність їх у сучасному розумінні зводиться до двох важливих моментів: забезпечення високого міжнародного іміджу держави і використання переваг у геополітичному просторі для національного процвітання і підвищення добробуту громадян.
Міжнародна система виконує свої функції через світові і регіональні політичні, правові, економічні й культурні структури. Найбільш впливовою і масовою світовою організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), яка покликана забезпечувати міжнародний мир і безпеку, врегульовувати міжнародні конфлікти. ООН виникла після другої світової війни і стала спадкоємицею Ліги націй.
Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, котра складається з 15 членів-держав, з яких п'ять — постійні члени (США, Великобританія, Китай, Франція і Росія)! десять — непостійні, обрані на два роки Генеральною Асамблеєю. Рішення Ради Безпеки є вирішальним у міжнародних спорах і може включати як економічні санкції, так і застосування військової сили проти країни-агресора.
Рішення Ради Безпеки з процедурних питань, а також питань, що стосуються мирного врегулювання спорів, приймається голосами семи членів Ради, серед яких не мусять бути всі постійні члени. Якщо Рада Безпеки вирішує питання, що стосується приборкання агресії, тоді кожний із постійних членів може застосувати право вето, внаслідок якого рішення не буде прийнято.
Генеральна Асамблея ООН має тільки давати рекомендації учасникам конфлікту або Раді Безпеки. До прерогатив Генеральної Асамблеї належать: прийняття
в ООН членів організації, а також їх виключення; рекомендації щодо підтримання міжнародного миру і безпеки; вибори тимчасових членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, призначення Генерального секретаря. Генеральний секретар як головний адміністратор ООН підзвітний Раді Безпеки і Генеральній Асамблеї, наділений правом представляти названим органам будь- яке питання, що стосується міжнародної безпеки.
Міжнародний Суд у Гаазі розглядає судові справи, що їх передають конфліктуючі сторони. Якщо котрась зі сторін відкидає рішення Суду, інша сторона або сторони можуть передати цю справу в Раду Безпеки.
У структурі ООН функціонує Економічна і Соціальна Рада, яка складається з комісій: з наркотичних засобів, суспільного розвитку, зі становища жінок, із транснаціональних корпорацій, з народонаселення, статистична. Економічна і Соціальна Рада проводить дослідження і складає доповіді з міжнародних питань в соціально-економічній і культурній сферах і дає рекомендації Генеральній Асамблеї, членам Організації та заінтересованим спеціалізованим установам.
Крім зовнішньополітичних органів ООН існують спеціалізовані світові структури, такі як Світовий банк. Міжнародний валютний фонд (МВФ), Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).
Світовий банк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку, займається проблемами довготермінового економічного розвитку країн, які здійснюють складний процес модернізаційних трансформацій. Пріоритетними для нього є структурні перетворення економіки, системи освіти й охорони здоров'я, що вимагають довгострокового кредитування.
Банк спеціалізується на двох типах кредитів: цільові, призначені для фінансування конкретних інвестиційних проектів (наприклад, будівництва доріг), і програмні, покликані допомогти уряду провести структурну перебудову галузей промисловості чи системи зв'язку.
МВФ займається проблемами ринкових перетворень тих країн, які здійснюють цей процес, акцентуючи при цьому увагу здебільшого на проблемах фінансової стабілізації — скорочення бюджетного дефіциту і приборкання темпів зростання грошової маси. Якщо уряди не дотримуються цих вимог, вони можуть не отримати кредити МВФ.
Міжнародна торгівля регулюється правилами ГАТТ. В основу системи ГАТТ закладено чотири принципи:
1) членство в ГАТТ передбачає добровільне визнання країною — учасником організації правил цієї системи;
2) країни, які належать до цієї системи, користуються режимом найбільшого сприяння у торгівлі;
3) зниження торговельних бар'єрів між країнами — членами ГАТТ шляхом переговорів;
4) між членами ГАТТ існує принцип «справедливої торгівлі», згідно з яким країни-учасниці, по-перше, не можуть збільшувати тарифи після того, як вони під час переговорів погодилися на зниження, по-друге, зобов'язані дотримуватися того податкового режиму, який існував в країні, де вироблялися дані товари, по-третє, використовувати експортні субсидії.
ЮНЕСКО має за мету сприяти співпраці між народами з допомогою освітніх, наукових і культурних заходів. Організація публікує звіти про стан цих галузей у світі, розробляє і фінансує ряд важливих міжнародних освітніх і наукових проектів.
ВООЗ діє у таких напрямках: контроль і боротьба з інфекційними хворобами, допомога національним службам здоров'я, профілактика явищ, пов'язаних з екологією.
Ще однією глобальною і одночасно регіональною організацією є НБСЄ.
НБСЄ започаткувала гельсінський процес, правозахисний рух. В 1990 р. у Парижі створені постійні інститути НБСЄ: 1) на найвищому рівні домовилися проводити що-два роки зустріч глав держав і глав урядів; 2) створено Раду міністрів НБСЄ, яка складається з міністрів закордонних справ; 3) функціонує Комітет старших урядників, який проводить зустрічі щонайменше раз на три місяці.
Крім цього, згідно з Паризькою Хартією створено три постійні органи: Секретаріат, Центр запобігання конфліктам, Бюро для демократичних інститутів і прав людини. Однак треба сказати, що роль НБСЄ у міжнародній політиці обмежена як щодо компетенцій, так і засобів впливу.
До організації глобально-регіонального плану можна віднести також Велику сімку, до якої входять найбільш розвинуті держави світу: США, Великобританія, Канада, Німеччина, Японія, Італія, Франція. Ця організація представлена на найвищому рівні головами урядів і міністрами закордонних справ.
Серед регіональних міжнародних організацій найбільш впливовою є Європейський Союз (ЄС), який об'єднує 12 держав: Бельгію, Данію, Німеччину, Францію, Грецію, Ірландію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Великобританію, Іспанію. ЄС є найбільш інтегрального організацією у світі в політичному, правовому і економічному аспектах. У політико-правовому аспекті ЄС має такі органи: Європарламент, Рада міністрів. Суд, Комісія.
В економічному аспекті ЄС прагне створення спільного ринку, який передбачатиме знесення всіх митних бар'єрів, вільне переміщення товарів, капіталів і осіб, взаємне визнання наукових і професійних ступенів та дипломів, лібералізацію і вирівнювання фінансових служб- банків, інвестицій, страхувань, запровадження єдиних стандартів у промисловості.
На даному етапі існує єдиний паспорт для всіх громадян ЄС, вільні умови руху туристів і робітників всередині Союзу, а також валютна одиниця — ЕКЮ. У грудні 1991 р. на нараді в Маастріхті досягнуто домовленості щодо здійснення великої інтеграції — введення єдиної спільної європейської валюти. Маастріхтські домовленості мали бути ратифіковані референдумами чи парламентами окремих держав.
В одних країнах референдуми підтвердили ці домовленості (Франція, Німеччина, Великобританія, Італія), в інших — заперечили (Нідерланди).
З 1 січня 1999 року спільну європейську валютну одиницю — євро введено в обіг.
Використана література:
1. Семків О.І. Політологія. – Львів: Світ, 1994. - 592 с. 2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібн. – К.:
Знання, 1999. – 426 с. 3. Кириченко М.Г. Основи політології. – К.: Либідь, 1995. – 332 с.
Страницы: 1, 2, 3, 4
