20 грудня 2001 року пішов у відставку конституційний уряд Фернандо де ла Руа. Конгрес призначив тимчасовим Президентом Адольфо Родригеса Саа, який 23 грудня проголосив дефолт. Проте акції громадської непокори продовжувались. Вони проходили під гаслом «Забирайтесь усі!»…, що свідчило про недовіру всім трьом гілкам влади. Мешканці столиці пікетували урядові установи. В країні почали стихійно утворюватись органи народного самоврядування, які взяли на себе забезпечення населення всім необхідним. Це був безпрецедентний приклад суспільної солідарності, реальний вияв народного суверенітету [13, 24].
У січні 2002 року Конгрес обрав нового тимчасового Президента – Едуардо Дуальде. Його уряд дещо стабілізував ситуацію, після чого стало можливим обрання президента на чотирирічний термін повноважень, сформування постійного кабінета (2003 р.).
Криза 2001 – 2002 років – багато в чому наслідок тих причин, які викликали російський дефолт 1998 року. Обидві ці події пов’язані зі світовою фінансовою кризою, яка почалась у Східній Азії та перекинулась на інші ринки. Те, що аргентинська катастрофа трапилась на три роки пізніше від російської, було обумовлено більшою стійкістю фінансового ринку цієї країни. Однак і він не вистояв проти кризи, що вибухнула. Створене за рецептами неоліберальної школи «аргентинське чудо» 1990-х років ганебно закінчило свої дні. Амбіційний проект повернення Аргентини до лав провідних світових економік, до яких її відносили на початку ХХ століття, не відбувся.
Катастрофа мала далекосяжні наслідки для політичної системи країни. Вона викликала серйозні зрушення в масовій свідомості, що відобразилося на подальшому перебігу подій аж до цього часу. Післякризова «система координат» досі визначає розподіл сил в аргентинській політиці. Що змінилось у владі і в суспільстві після дефолту?
Першим та основним його наслідком став реванш держави як економічного актора, оскільки відмова від неолібералізму об’єктивно означала посилення соціальної та економічної ролі держави, відновлення її регуляторної та контрольної функцій [13, 25]. Ця тенденція була загальною для країн регіону, які перенесли подібні кризові явища. Між тим відновлення регуляторної ролі держави призвело до загального посилення державної, і передусім виконавчої влади. Цей процесс наростав у міру виходу з кризи і на цей час не завершений, експансія держави триває.
Посилення виконавчої влади призвело до коригування системи розподілу влади і перш за все вплинуло на становище парламенту. В цьому – головне пояснення появи на континенті популістських режимів на чолі з лідерами, які претендують на роль харизматичних вождів нації. Знову проявився феномен латиноамериканського «каудилізму» (вождизму) в його сучасному респектабельному варіанті [15, 18]. ( «Каудильйо (ісп. сaudillo вождь), 1) офіційний титул глави держави в Іспанії генералісімуса Ф.Франко. Каудильйо має фактично необмежені повноваження вищого державного, політичного і військового керівництва («каудильйо відповідає перед богом та історією»). 2) У низці країн Латинської Америки каудильйо – глава держави, який здійснює особисту диктатуру». Однак необхідно зауважити, що каудилізм як політичне і правове явище не вичерпується випадками особистої диктатури латиноамериканських президентів. Під каудилізмом в широкому сенсі розуміють геґемонію глави держави в політичній системі держави.)
Слід сказати, що в цілому відмова від неоліберальної політики відбувалася в Латинській Америці досить болісно. Повністю порвати з неоліберальною моделлю зміг, мабуть, лише Уго Чавес. Бідні країни регіону, наприклад, Болівія й Еквадор, потрапили в більш складне становище, адже не мали запасів нафти та інших природних ресурсів. Уряди реформаторів опинились тут «поміж двох вогнів»: знизу – потужний тиск мас, згори – протидія соціальним проектам зі сторонни еліт, які хотіли зберегти привілеї, а також зі сторони іноземних структур.
З метою уникнення, з одного боку, «повстання мас», а з іншого – соціального розколу провідні країни континенту – Бразилія та Аргентина – взяли на озброєння стратегію обережного відступу від неолібералізму. Це означало відмову від тотальної націоналізації попередньо приватизованої власності за умови повернення державі ключових позицій у базових галузях – у сфері транспорту, зв’язку, виробництва енергоносіїв. Також посилилася соціальна роль держави, виросли обсяги пропонованих населенню послуг.
Аргентинський уряд 2000-х років найбільшу увагу звернув на пошук шляхів урегулювання зовнішнього боргу, налагодженню відносин з МВФ. Щоб оздоровити економіку та досягти зростання без «ув’язання» в боргах, було необхідно форсувати процес регіональної інтеграції та зміцнювати «Південний спільний ринок» – Меркосур. (Меркосур (Mercosur) – «Південний спільний ринок» – південноамериканська зона вільної торгівлі. Створена у 1991 році Аргентиною, Бразилією, Уругваєм та Парагваєм. До складу цього об’єднання держав, крім вказаних (вони є його головними, постійними членами), входять також як асоційовані члени: Чилі (з 1996 року), Болівія (з 1997 року), Перу (з 2003 року), Колумбія, Еквадор та Венесуела (з 2004 року).
До 2004 року до цього об’єднання входили, або хоча б брали участь у його проектах практично всі держави Південної Америки, що дозволяло їм забезпечувати себе необхідними ресурсами за прийнятними цінами.
Що стосується Аргентини, то вона розширила зв’язки з Бразилією, що стала її економічним партнером №1 (приблизно 37% імпорту та 16% експорту за підсумками 2003 – 2006 років), а також почала шукати шляхи виходу на європейські ринки, поступово послаблюючи свою залежність від США. У підсумку Європейський Союз вийшов на друге місце за імпортом і на перше місце за експортом Аргентини (19% і 17% відповідно у 2003 – 2006 роках) [13, 27]. Головними партнерами Аргентини в Європі стали Іспанія та Італія. Непогані відносини складаються з Францією та ФРН.
У результаті збалансованої політики уряд післякризової епохи, який з 2003 по 2007 роки очолював Президент Нестор Кіршнер, швидко нарощував авторитет і зміцнював свою легітимність. Усього за 2 роки (2003 – 2005) рейтинг глави виконавчої влади піднявся з 22–25% до 70%: аргентинці вважали успішними реформи, які дали восьмивідсотковий економічний приріст, і політику уряду з підтримки інтеграційних процесів у Південній Америці.
У цілому вже до 2005 року уряду Кіршнера вдалось зміцнити свій авторитет та свої позиції в Національному Конгресі. У підсумку на проміжних виборах 2005 року його прихильники отримали більшість місць у нижній палаті – Палаті депутатів і майже половину місць у верхній палаті – Сенаті [13, 28].
Це послужило поштовхом для подальшого розриву, або, як кажуть аргентинці, «розлучення» з лібералізмом. Стали слабшати зв’язки президента та його оточення з міським середнім класом та дрібною буржуазією – головною опорою уряду Дуальде, а також Кіршнера в перші роки його правління. «Розлучення» з цими прошарками означало перш за все дрейф правлячих груп «вліво», що відповідало політичним тенденціям у всьому регіоні. В урядовій риториці посилилися популістські нотки. Уряд Кіршнера почав апелювати до соціально вразивого населення, бідних класів, включно з відповідними категоріями мешканців провінції Буенос-Айрес, набільш густо заселеної провінції, здатної дати суттєвий відсоток голосів на виборах. Також уряд став шукати підтримки населення бідних провінцій на півдні країни, яким в обмін надавались державні гарантії. Відповідно почали застосовуватися такі засоби, як прямі виплати громадянам, спроби впливати на ціни, дотації регіонам і т.ін.
Слід сказати, що цей популізм – явище цілком зрозуміле. Він наявний майже у всіх країнах Латинської Америки і пов’язаний з постійним відтворенням феномену «каудилізму», про який ми говорили раніш. Зокрема, в Аргентині урядові традиційно не вдається знайти підтримку серед середніх верств і перетворити їх на свою опору. Наявність бідноти на півдні країни, яка за площею займає майже 3/5 усієї території, а також бідноти в північних провінціях та в провінції Буенос-Айрес об’єктивно змушує президента звернутися до соціальної тематики.
У той же час соціально утиснутий електорат є сприятливим середовищем для посилення виконавчої влади та особистого впливу президента в країні, що і є суттю «каудилізму». До речі, в Аргентині «каудилізм», за винятком випадків короткочасних військових диктатур, досить помірний і традиційно здійснюється в конституційних рамках. Останні два десятиліття він існує більше «в потенції», ніж у реальності, оскільки влада президента обмежена парламентаризмом, системою політичних партій, незалежною юстицією.
Разом з тим експансія виконавчої влади має місце. Вибори виявились одним із етапів у цьому процесі, оскільки вони підтвердили мандат президентської команди та надали її діям необхідної легітимності.
Криза початку 2000-х років призвела до згортання традиційного для аргентинської ліберальної опозиції порядку денного, що включає такі проблеми, як зміцнення конституціоналізму та парламентаризму, правової держави, інститутів громадянського суспільства. Тимчасово ці лозунги втратили свою популярність, поступившись місцем соціальній тематиці. Однак ця тематика виявилась «узурпованою» урядом, який в умовах поступового відходу від неоліберальної політики взяв на себе відповідальність за вирішення соціальних проблем, зокрема за відновлення життєвого рівня населення.
Вибори 2007 р. в Аргентині мали дві особливості. Перша – участь в них як головних претендентів на пост глави держави, а точніше, двох жінок: дружини чинного президента – Крістіни Фернандес де Кіршнер (в Аргентині її називають просто Крістіною) – і представника лівоцентристської опозиції Еліси Карріо. Обидві – і «перша леді», і інша – відразу заявили про себе як лідери кампанії. Зрештою боротьба дійсно розгорнулась саме навколо них, залишивши інших кандидатів в числі аутсайдерів.
Друга особливість кампанії – підвищена увага до соціальної тематики. Майже всі кандидати так чи інакше звертались до соціальних проблем, а найбільш успішними виявились ті, хто був послідовним у відстоюванні саме соціальної програми. Зокрема соціальні питання стали головними в передвиборних виступах кандидатів-лідерів – і Крістіни, і Карріо.
Соціальні питання пропонувалось вирішувати перш за все шляхом посилення ролі держави, зміцнення держсектору, досягнення домовленостей з підприємцями відносно цін (здатність до цього уряд продемонстрував напередодні виборів, домовившись з постачальниками сільгосппродукції про заморожування цін на овочі), зростанню експорту.
Особливістю кампанії 2007 року став ранній екзит-пол: вже о 19.00, тобто в момент, коли закрилась основна кількість виборчих дільниць, на екранах телевізорів виникли написи «Перемогла Крістіна Кіршнер», «Друга – Еліса Карріо», «Другого туру не буде». Стали поступати і перші результати, які значно відрізнялись на різних каналах. Результатом голосування став тріумф «офіціалізму», який переміг, як і було обіцяно, в першому турі. Згідно зі статтями 97 і 98 аргентинської Конституції, обраним визнається кандидат на пост президента, який набрав у першому турі більше 45% голосів виборців, або не менше 40% голосів виборців, якщо при цьому існує розрив у більше ніж 10% голосів між цим кандидатом та наступним за ним за кількістю отриманих голосів. На виборах 2007 року мав місце саме останній варіант, оскільки розрив між Крістіною та Карріо виявився більшим ніж 10% [13, 45].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
