У 60-х роках біхевіоризм був підданий критиці і частково відкинутий самими американськими політологами. Ця критика зводилася до таких моментів:
біхевіоризм – це надмірна цифроманія, за якою можна упустити важливі проблеми, що не піддаються прямому вимірюванню;
біхевіоризм – це фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходові до політичних проблем;
біхевіоризм – псевдополітизм, оскільки він, спираючись тільки на факти, не може критикувати суспільний порядок, то тим самим буде підсвідомо відстоювати його збереження.
Представники течії постбіхевіористського напрямку керуються такими принципами:
реальність має переважати технічні прийоми дослідження;
головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати і аналізувати факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку;
вчені повинні поєднувати як пізнавальні, так і нормативно-ціннісні аспекти політології.
Серед течій постбіхевіористського напрямку виділяється систематизм Девіда Істона, який сформулював вчення про політичну систему:
головне призначення систем полягає у розподілі цінностей та вимушеному визнанні цього більшістю суспільства на тривалий час;
неспроможність системи виконувати розподіл цінностей призводить до зростання напруги в ній і навіть до її руйнування;
для розуміння системних процесів потрібен, крім певного обсягу емпіричних даних, високий рівень теоретичних узагальнень.
До сучасних політичних концепцій належать концепції тоталітаризму і суспільно-політичної модернізації
У працях Раймона Арона, Ханни Аренд, Збігнева Бжежинського сформульовано концепції критики тоталітаризму:
Х. Аренд пояснювала походження тоталітаризму з атомізованого суспільства, яке складалося не з громадян, а із маси, яка виникла внаслідок розкладу класової системи і, перебуваючи в стадії загальної розгубленості , шукає вождя, без якого вона є натовпом. Водночас вождь без мас – ніщо. В такому суспільстві, де існує рух заради руху, теоро стає головним стрижнем політичної діяльності. Х.Аренд розрізняла «терор революційної диктатури», спрямований проти противників режиму, і тоталітарний терор, спрямований проти всіх. Вона вважала, що основна відмінність тоталітарних диктатур від попередніх полягає у нерозривному зв’язку ідеології і терору. До тоталітарних режимів Х.Арон відносила тільки націонал-соціалістичну Німеччину початку 40-х років і сталінську Росію.
Р. Арон досліджував тоталітарний режим у порівнянні з ліберальним. За критерій порівняння він брав тип організації політичних партій. Виходячи з цього, Р. Арон розрізняв два типи режиму – конституційно-плюралістичний (юридична організація мирної конкуренції для завоювання влади та керівництва державою) та монополістичний (забезпечення одній єдиній партії монополії на узаконену політичну діяльність, що призводить до таких наслідків:
- монополія влади впливає на характер держави, робить її свавільною, державою-партією;
- монополія влади вимагає великих ідеологічних зусиль для свого узаконення;
- монополія влади відкидає існування опозиції у своїй основі;
- монополістичний режим спричиняється до того, що в основі суспільної свідомості лежать віра і страх: віра революціонерів у законність своїх дій та страх тих, хто не поділяє революційних поглядів, перед всемогутністю партії.
З. Бжежинський разом із Карлом Фрідріхом відносить до тоталітарних режимів фашистські і комуністичні, акцентуючи на таких головних рисах:
- домінуючій ролі ідеології, яку продукувала правляча партія;
- використанні терору і обмеженні доступу до об’єктивної інформації для забезпечення монополії влади;
- централізованій системі управління економікою.
Прихильники теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичних систем є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Вони виділяють критерії, що дають змогу визначити ступінь політичного модернізму. Так, французькі політологи Люсіан Пай та Габріель Алмонд називають три критерії:
структурну диференціацію, яка ґрунтується на ідеї, що різниця між суспільствами полягає в ступені диференціації та спеціалізації структури;
ефективність політичної системи, що виявляється в її здатності до оновлення, мобілізації зусиль і виживання;
тенденцію до рівності, що передбачає зростання народної участі у політичному процесі.
Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. Її сформулював З. Бжежинський. Він вважає, що цей процес передбачає три фази:
перша фаза (1-5 років) розпочинається після падіння комуністичної системи та передбачає політичну трансформацію вищих ешелонів влади і початкову стабілізацію економіки (лібералізацію цін і припинення дотацій, безсистемну приватизацію, стабілізацію грошової одиниці);
друга фаза (3-10 років) поєднує політичну стабілізацію (прийняття нової конституції, запровадження нової виборчої системи) з глибокими економічними реформами (реформуванням банківської системи, проведенням малої приватизації, демонополізацією, появою нового класу власників);
третя фаза (5-15 років) передбачає закріплення демократичних процесів (створення стабільних демократичних партій, встановлення демократичної політичної культури) і стабілізацію економічного зростання (здійснення великої приватизації, формування культури підприємництва).
З. Бжежинський намагається привернути увагу до уроків, що випливають з реального процесу посткомуністичних трансформацій на сучасному етапі:
колишні комуністичні країни, а також країни Заходу мали завищені сподівання щодо швидких перетворень;
не всі колишні комуністичні країни перебувають на одній і тій самій фазі розвитку і не всі проходять відповідні стадії в однаковому темпі. Швидкість переходу залежить від тих реформістських кроків, які було зроблено у рамках попереднього ладу («переддозрівальний період»);
підтвердження пріоритетності політичної реформи, як основи ефективних економічних реформ;
необхідність швидких і всебічних перетворень – шокової терапії, коли для цього є необхідні суб’єктивні і об’єктивні умови;
не слід ігнорувати стратегії перетворень, які передбачають повільне просування і тривале державне регулювання суспільних процесів.
Використана література
1. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К.:КНЕУ, 1999. - 108 с.
2. Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і доповнене. - К.: Знання, 1999. - 427с.
3. Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред. І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. - К.: УФІМБ, 1999. - 161 с.
4. Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. - К.: Вища школа, 1998. -415 с.
5. Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.
6. Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич, В.А.Кулик та ін. - Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.
7. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. - Ч. 3. Політична свідомість і культура. - Львів: Кальварія, 1998. - 556 с.
8. Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. - К.: ІЗМН, 1997. - 164 с.
9. Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.). - К.: Смолоскип, 1997. - 218 с.
10. Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. - К.: МАУП, 1997. - 248 с.
11. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. - К.: АМУПП, 1997. - 200 с.
12. Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. - К.: Либідь, 1997. - 656 с.
13. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. - Ч. 2. Політичні процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. - 336 с.
14. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.
15. Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. - 838 с.
16. Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. - 288 с.
17. Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. - К.: Вища школа, 1996. - 179 с.
18. Політологія. Кінець XIX - перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред. О.І.Семкіна. - Львів: Світ, 1996. - 800 с.
19. Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
20. Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.
21. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К.: Основи, 1995. -174 с.
22. Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних суспільств. - К.: Політична думка, 1995. -368 с.
23. Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. - К.: Українська перспектива, 1995. - 103 с.
24. Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. - К.: Ватра, 1995. - 328 с.
25. Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. - К., 1994. - 144 с.
26. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. - К.: Генеза, 1994. - 368 с.
27. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. - К.: Либідь, 1993. - 191 с.
28. Конспект лекцій з курсу "Політологія" для студентів усіх форм навчання / І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. - 44 с.
29. Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. - 256 с.
30. Основы политологии / Под ред. А.Боднара. - К., 1991. - 144 с.
[1] История политических и правовых учений: Учебник /Под ред. В.С.Нерсесянца.-2-е изд.-М.: 1988.-С. 299.
[2] Історія розвитку політичної думки: Курс лекцій: Навч. Посібник /Мадісон В.В.-К., 1996.-С. 33.
[3] Маркс К., Енгельс Ф. Соч..-Т.16.-С. 17.
[4] Харт М.Х. 100 великих людей.-М.: Вече, 1998.-С. 333.
Страницы: 1, 2, 3, 4