Співвідношення інтересів влади і суспільної більшості спричиняє узгодженість політики й моралі, і навпаки. В історії народів та досвіді вивчення етичних норм багатьох етносів існують численні приклади «витіснення» гуманності й милосердя, жорстокого ставлення до економічно недосконалих форм життя, слабких і некорисних» для суспільного виживання людей, що в загальному розумінні є глибоко аморальним, але об'єктивно диктувалося історичним ходом цивілізації [13, с. 34].
Проблемами оптимальної взаємодії політики і моралі на різних етапах розвитку суспільно-політичного життя займалися філософи та історики, соціологи й політологи. З огляду на необхідність досягнення гармонійної взаємодії між політикою і мораллю важливе значення має з'ясування причин, що зумовили розрив між ними, аналіз форм взаємодії практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю, єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідношення цілей та засобів у політиці.
Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття – добро, справедливість, чесність, порядність – не лише характеризують політичну діяльність влади, держави, партії чи політика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують [41, с. 283].
Друга половина XX століття позначилася появою цілої низки праць відомих західних теоретиків політики, в яких були запропоновані нові підходи до розв'язання питання щодо можливості поєднання політики з моральними вимогами. За оцінкою Н. Мотрошилової, правомірно говорити про появу «нової традиції», уособленною Дж. Роулзом, Р. Дворкіним, Б. Акерманом, П. Лоренцом, К.-О. Апелем, Ю. Габермасом, у концепціях яких «в центрі уваги опинилися можливості включення раціональних та моральних вимірів у практично-політичні питання і де ці можливості були розцінені доволі оптимістично» [41, с. 290].
Яскрава політична палітра сучасного суспільства, в тому числі українського, демонструє різноманітні погляди на призначення і зміст політичної діяльності саме в етичному аспекті.
Для демократично мислячого і відповідно діючого політика принциповим та відправним є визнання пріоритетів морального фактору, гуманістична орієнтованість його політичної діяльності, обов'язкове врахування моральних наслідків політичних рішень. Значимість, пріоритетність, ієрархічна підпорядкованість цих нормативних вимог визначається конкретним контекстом політичних подій, особливостями ситуації, в якій діє політик, тим статусом, яким він наділений. Політик у владі і політик в опозиції, політик-переможець та переможений політик, професійний політик та людина, яку випадково занесло на фарватер політичного життя – це діячі, які по-різному використовують можливості політичної моралі. «Велика» політична етика тому містить цілий набір конкретних рекомендацій щодо поведінки політика за різних обставин: «етика боротьби», «етика успіху», «етика поразки», «етика очікування», «етика опозиції», «етика компромісу» тощо [45, с. 81].
Істотною рисою сучасної етико-політичної культури політика є відмова від монологічного стилю спілкування на користь діалогічного та полілогічного (політичний та моральний плюралізм). Політична етика вимагає розглядати всіх суб'єктів суспільно-політичного життя, в тому числі нових, незвичних, як рівноправних, визнає правочинність їхніх систем моральних цінностей. І при цьому – враховувати істотну розбіжність інтересів різних соціальних груп, неминучість, в силу цього, їхньої певної конфронтації. Саме тому є вкрай актуальним завданням, щоб політичні лідери, суспільство в цілому оволоділи культурою діалогічного спілкування. Така культура, її внутрішній етос, притаманні їй «правила гри», такі, як визнання цінності не лише «свого», але й «чужого», відмова від претензії на монопольне володіння істиною, розуміння того, що з першого заходу, як правило, не домовитися, найефективніше забезпечують досягнення «згоди незгодних», встановлення і збереження суспільного миру і злагоди [45, с. 93].
Характерною особливістю політичної етики є її орієнтація на своєчасне виявлення конфліктних ситуацій, з'ясування політичних і моральних мотивів дії конфронтуючих сторін, їхнього бажання, здатності, готовності до укладання угоди, керуючись правилом: з будь-якого конфлікту виходити гідно.
Політична етика не розв'язує проблему суспільного і морального зла як таку. Політик не може ігнорувати ту обставину, що вчинки на користь одного, як правило, пов'язані з певними втратами іншого. «Політик діє морально, якщо добро від його вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може, доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших», – зауважує теоретик політики О. Денисов. Ця далеко не безсумнівна думка містить в собі раціональне зерно. Політична діяльність, якщо вона керується моральними критеріями, має враховувати і ті негативні моменти, які супроводжують політичне рішення. Якщо ця діяльність не в змозі розв'язати проблему зла, як таку, то вона принаймні зобов'язана передбачати небажані наслідки, мінімізувати «соціальне зло», компенсувати людям втрати від нього [37, с. 374].
Слід зауважити і те, що останнім часом серед аргументів на користь моральної мотивації політики значне місце належить релігійним вченням. Одне слово, у філософській та політичній антропології дедалі чіткіше вимальовується і все більшої гостроти набуває морально-етична проблематика політики.
Поняття відповідальності застосовується у юриспруденції, філософії та суспільних науках. У найзагальнішому плані – як воно наводиться у тлумачних словниках – це поняття має два значення. По-перше, це так звана «ретроспективна» відповідальність суб'єкта за скоєні раніше вчинки, а по-друге, так звана «перспективна» відповідальність – почуття обов'язку у суб'єкта щодо певних дій, певного стандарту поведінки у теперішньому та майбутньому. Інакше кажучи, можна розрізняти об'єктивну відповідальність – оцінку суспільством дій індивіда та реакцію на них і суб'єктивну відповідальність – внутрішні відчуття особи щодо свого обов'язку і оцінки його виконання. Суб'єктивна відповідальність може мати як перспективний, так і ретроспективний характер. Об'єктивна відповідальність уявляється лише в ретроспективі [22, с. 4].
У філософії, зокрема в етиці, ретроспективне значення може набувати сенсу усвідомлення вини, наприклад у творі К. Ясперса «Питання про вину», або ж необхідність піклуватися про «вразливе, тендітне життя», як у Г. Йонаса та П. Рікера [27, с. 40]. У політичному сенсі ретроспективна відповідальність означає відставку державного діяча чи його позбавлення певних політичних прав, а перспективна – усвідомлення носієм та суб'єктом влади свого обов'язку перед тими, над ким він має владу.
Відповідальність передбачає те, що суб'єкт здатний відповідати за свої дії, отже, необхідні дві умови. По-перше, суб'єкт повинен мати здатність вчиняти певні дії. По-друге, він повинен мати можливість, свободу це робити. Отже, існування відповідальності зумовлене наявністю свободи.
У сучасній Україні це поняття є надзвичайно популярним серед політиків та публіцистів, проте політологи вивчають його дуже мало. Втім, існує ґрунтовне дослідження одного з аспектів політичної відповідальності – відповідальності уряду перед парламентом. P. M. Павленко вважає, що вона має подвійну політичну й конституційно-правову природу. Щодо форм та механізмів парламентської відповідальності уряду, то автор демонструє їх залежність від форми правління. Наголошуючи на тому, що парламентська відповідальність уряду є атрибутом демократії, P. M. Павленко приділяє особливу увагу питанням встановлення процедур відповідальності в політичній системі України. Слід також зазначити, що поняття політичної відповідальності у зв'язку з поняттям конституційної відповідальності досліджується, головним чином, у вітчизняній юридичній науці [22, с. 5].
Слід зазначити, що вивчення поняття відповідальності у політичній сфері життя суспільства, є дуже актуальним в контексті формування етосфери. Тому що відповідальність влади перед народом є одним із головних аспектів формування гуманістичної політики, орієнтованої на моральні цінності.
Звернемося до поняття автентичності, як ще однєї необхідної складової формування гуманістичного політичного суспільства.
Етика автентичності – явище відносно нове, характерне саме для сучасної культури. Народжена наприкінці вісімнадцятого століття, вона спирається на ранні форми індивідуалізму, такі, як індивідуалізм звільненої раціональності, започаткований Декартом, згідно з яким – думка є надійним джерелом самопізнання, або політичний індивідуалізм Локка, що прагнув поставити особу та його чи її волю над соціальним обов’язком. Проте автентичність також певною мірою суперечила цим раннім формам. Розвиток етики автентичності можна описати, пов’язавши її відправний пункт з уявленням вісімнадцятого століття про те, що людські істоти наділені моральним почуттям, яке дозволяє їм інтуїтивно відрізняти правильне від хибного [52, с. 37].
В світі цього висловлювання, ми бачимо, що в деякій мірі автентичність теж є невід’ємною складовою формування етосфери. Уявлення про автентичність розвивається зі зміщення морального акценту у цій ідеї. За оригінальною точкою зору, внутрішній голос є важливим, бо він говорить нам, як правильно чинити. Зв’язок із нашими моральними почуттями тут має значення як засіб для досягнення мети чинити правильно. Зміщення морального акценту, відбувається, коли цей зв’язок набуває незалежного і вирішального морального значення. Він стає чимось, чого ми повинні досягти, аби бути справжніми і повноцінними людськими істотами.
Ідея автентичності надзвичайно підносить важливість контакту із собою, вводячи принцип самобутності: кожен із наших голосів має щось своє, має що сказати. Людина не тільки не повинна пристосовувати своє життя до вимог зовнішнього середовища, я й може навіть знайти поза своєю особистістю взірець, за яким жити. Його можна знайти лише у глибині свого єства.
Бути чесним із собою – означає бути чесним зі своєю самобутністю, яку лише сама людина може артикулювати й відкрити. Ця ідея лежить в основі сучасного ідеалу автентичності і мети здійснення себе або самореалізації, в якій він зазвичай втілюється. Ця ідея надає моральної сили культурі автентичності, зокрема й абсурдним та тривіалізованим її формам. Вона надає сенсу уявленню про те, що можна «робити свою справу», для того, щоб «відбутися».
Досягнувши розуміння самого себе, постає питання досягнення розуміння іншої людини, що є теж неодмінною складовою етосфери.
Фундаментальні теоретичні підвалини взаємовідносин людей опрацьовуються сьогодні у сфері багатьох гуманітарних наук, передовсім, психології, педагогіки, соціології, естетики. І це не випадково, бо всезростаюча соціальна мобільність, динамізм життя розширюють спектр людських взаємин [52, с. 46].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
