Стосовно проблеми мобілізації населення у тоталітарних державах та простоти її здійснення, то це обумовлюється маргіналізацією індивідів (внаслідок суспільно-політичних та економічних криз, які мали місце у ХІХ – на початку ХХ ст.), яким притаманне прагнення забезпечити стабільність свого становища, та виникненням масового суспільства. Тоталітаризм широко використовує такі форми мобілізації мас, як вибори (які є формальними), урочисті збори, мітинги, паради (оскільки маніпулювати масою набагато легше через наявність спільного для неї настрою та зменшення схильності її членів критично сприймати інформацію) [8, с.34]. Тут важливу роль відіграє й патерналістська свідомість, для якої будь-яка влада є законною та виправданою, оскільки може гарантувати стабільність. (Наявність патерналістської свідомості також має суттєве значення у деяких авторитарних державах).
Формування такої свідомості не належить до цілей авторитарних диктатур, які потребують лише усунення опору з боку населення. Тому за умов авторитаризму має місце так звана «пасивна» несвобода особи, коли громадяни не мають права брати участь в опозиційних рухах, але і не зобов’язані відкрито підтримувати режим.
Оскільки тоталітарна влада спирається на підтримку народу, то такому режимові притаманний культ вождя. Наявність у мас мотивації пошуку вождів, які можуть відновити суспільну стабільність, можна пояснити за допомогою психології атомізованої маси. Маса не лише прагне знайти контролюючу силу, але й сама звеличує лідерів. За допомогою такого ірраціонального зв’язку з вождями маса відчуває себе суб’єктом історії. Зокрема, Х. Арендт звернула увагу на таке явище, як ідентифікація мас із лідерами. Тому велич вождів маси сприймали як власну велич.
Варто відзначити й іншу причину виникнення культу вождів у тоталітарних суспільствах – активне впровадження у свідомість народу за допомогою засобів пропаганди міфів про героїзм вождів. Такий лідер має відчувати настрої маси. У свою чергу, вождь формує маси, хоч вони цього не усвідомлюють.
Лідери маси є харизматичними. Про харизматичність диктаторів авторитарних держав можна говорити лише у деяких випадках (коли йдеться про вождистські диктатури тощо). При авторитаризмі, наприклад, коли йдеться про держави Південної Америки або деякі європейські диктатури, зберігається дистанція між народом та диктатором – політичним лідером, якого він не підтримує і який такої підтримки не потребує, оскільки спирається на суто силові методи захоплення влади та управління. (На силові структури влади при здійсненні управління суспільством спираються і тоталітарні, і авторитарні режими). Проте нехтувати підтримкою населення може не кожен авторитарний правитель.
В цілому для тоталітарної влади питання її легітимації є визначальним. Натомість авторитарні режими зазвичай нехтують ним. Саме для доведення своєї законності тоталітаризм використовує ідеологічні доктрини, які містять відповідні положення.
При розгляді особливостей ідеологій, до речі, увагу привертає питання наявності етатистських доктрин. У авторитарних державах вони відіграють суттєву роль у діяльності режимів. Стосовно тоталітарних держав, про аналогічні доктрини може йтися лише у деяких з них. Щодо наявності етатистських доктрин у комунізмі і фашизмі, згідно з ідеями італійського фашизму, держава виступала як самоціль та цінність, а комуністична ідеологія розглядала державу як засіб розв’язання класових суперечок та побудови комуністичного суспільства.
Авторитаризм для пояснення доцільності своєї влади використовує інші аргументи, засновані на підтримці традицій, націоналістичних лозунгах, необхідності швидкої модернізації, боротьби з військовою загрозою тощо (використанні харизми лідера – у випадках, коли становлення авторитаризму може бути підтримане народом). При цьому, масова підтримка, забезпечення якої є визначальним для тоталітаризму, не завжди має значення, оскільки авторитарні режими приходять до влади переважно за допомогою використання силових методів. Тобто, авторитаризм набагато менше цікавиться питанням легітимації влади і не здійснює інтенсивної мобілізації народу з метою її підтримки. Отже, населення сприймає його, як правило, як нелегітимний режим. Натомість населення тоталітарних держав визнає легітимність тоталітаризму.
Засобом мобілізації мас та легітимації режиму при тоталітаризмі виступає відповідна ідеологія. Тому наявність єдиної офіційної ідеології є ще однією визначальною рисою тоталітарного режиму. Ідеологію, настанови якої стосуються всіх сфер суспільства і для якої притаманне несприйняття старих порядків та заклик будувати новий світ (за необхідності – й насильницьким шляхом), мають підтримувати всі громадяни.
Імплементація такої ідеології в масову свідомість, а також здійснення тотального контролю над суспільством є метою тоталітарної влади. Для цього тоталітаризм використовує ідеологічну пропаганду, індоктринацію та методи політичної соціалізації, коли індивіди опановують форми політичної поведінки, суспільні норми та цінності. І якщо для функціонування тоталітарного режиму суттєвою є дієвість тоталітарної пропаганди (в реальності – заміна пропаганди ідеологічною обробкою) для формування тотальної відданості, яка виступає психологічною основою тоталітарного панування, то, як зазначено вище, у авторитарних державах проблема підтримки режиму населенням, як правило, нехтується. Також, якщо наголошувати на розбіжностях режимів, політизації суспільства (освіти тощо) при тоталітаризмі можна протиставити деполітизацію населення в авторитарних країнах. Такі заходи спрямовуються на формування відповідного типу особистості, психологія якої і дозволяє тотальне домінування (як здійснення мети режиму).
Зазначені цілі не притаманні авторитарним диктаторам, які, як правило, не керуються певною ідеологією при захопленні влади і не прагнуть контролювати неполітичні сфери.
Отже, неподібність цілей спричиняє розбіжності у деяких методах управління. Із врахуванням того, що в обох випадках влада спирається на силу та репресії (важливо підкреслити, що авторитарні диктатури застосовують силові методи і при становленні, і під час функціонування, а тоталітарні – лише по приході до влади), принциповою є різниця між масовим терором у тоталітарній державі, який спрямовується не лише проти реальних чи уявних опонентів режиму, але й використовується як засіб управління суспільством, та „вибірковим” терором у авторитарній державі (репресії спрямовуються проти опозиції, дії якої загрожують політичній системі). Тобто, терор є засобом управління тоталітарним суспільством. Для виправдання масових репресій, а також жорстких методів управління і обмеження свободи особистості, використовується створення так званого «образу ворога», у якості якого виступають прибічники інших ідеологій.
Однак, незважаючи на численні відмінності, авторитарні й тоталітарні режими мають деякі спільні особливості, які відрізняють їх від режимів демократичних. Серед таких рис, окрім кількох перерахованих, – зосередження влади в руках окремої особи або групи осіб, усунення громадян від участі у процесі прийняття політичних рішень. Або ще можна говорити про формальну участь у такому процесі громадян тоталітарної держави та про відповідне усунення від неї громадян держави авторитарної. У такому контексті варто відзначити проведення формальних виборів у тоталітарній і авторитарній державах (виборів, відповідно, регулярних та нерегулярних). Також потрібно вказати на формальне існування представницьких інститутів, формальну реалізацію принципу поділу влади та реальне злиття законодавчої, виконавчої і судової влади, а також на обмеження прав людини, що є одним з найсуттєвіших принципів функціонування обох режимів.
Тоталітаризм (від латів. «тоталь» — загальний, всеосяжний) — це політичний режим, при якому громадянин є об'єктом повного контролю і управління. Він характеризується фактичним безправ'ям індивідів при формальному збереженні їх прав. Політичний режим залежить від міри розвитку суспільства, зовнішніх чинників, від влади.
У антиутопіях Е. Замятіна «Ми», Дж. Оруелла «1984» тоталітарних буд описані як замкнуте раціонально-технократичне суспільство, яке перетворює його на «гвинтик» на основі психофізичної інженерії і знищення моралі, кохання, релігії, справжнього мистецтва і науки. З середини 30-х років різні концепції тоталітаризму починають поширюватися в соціально-філософській і художній літературі як осмислення практики нацизму і сталінізму.[12, с.123]
Ми спробуємо дати характеристику тоталітарної політичної системи на прикладі нашої країни по наступних напрямах: ідеологія, політика, економіка.
За 75 років СРСР пройшов три етапи тоталітаризму: перший — з 1917 року до кінця 20-х років; другий — з кінця 20-х до середини 50-х років; третій — з середини 50-х до середини 80-х років.
Тоталітаризм якісний інше явище, ніж будь-яка інша влада, наскільки б суворою вона не була. Це феномен ідеологічний, і тоталітарні режими, перш за все — режими ідеологічні. Вони народжені ідеологією і існують ради неї. Якщо в традиційному деспотичному суспільстві політична влада само цінна і її носії використовують ідеологію як засіб для підтримки цієї влади, то для носіїв тоталітарного початку само цінна ідеологія, а політична влада завойовується з метою затвердження цієї ідеології. Закономірно, що метою вже сталого режиму є поширення своєї ідеології в максимальному масштабі. Зовнішня експансія таких режимів викликається не стільки територіальними домаганнями і економічними стимул-реакціями (як, наприклад, придбання ринків збуту, робочої сили і так далі), але головним чином ідеєю світового панування своєї ідеології.
Тоталітарний режим ідеологізує всі сфери життя, втрачаючи всяку здібність до самокорекції. При цьому ідеологія виходить з деякої первинної системи ідеалів. Жовтнева революція ввела у нас істотно нову (замість самодержавної) систему вищих ідеалів: світову соціалістичну революцію, ведучу до комунізму — царства соціальної справедливості, і ідеальний робочий клас. Ця система ідеалів послужила основою для створеної в 30-і роки ідеології, яка проголошувала ідеї «непогрішимого вождя» і «образу ворога». Народ виховувався у дусі преклоніння перед ім'ям вождя, у дусі безмежної віри в справедливість кожного його слова. Під впливом феномену «образ ворога» поширювалася підозрілість і заохочувалося доносительство, що вело до відокремлення людей, зростання недовір'я між ними і виникнення синдрому страху. Протиприродне з точки зору розуму, але поєднання ненависті до дійсних і уявних ворогів і страху, що реально існує в свідомості народу, за себе, обожнювання вождя і брехлива пропаганда, терпимість до низького рівня життя і побутової невлаштованості — все це виправдовувало необхідність протистояння «ворогам народу». Вічною боротьбою з «ворогами народу» в суспільстві підтримувалася постійна ідеологічна напруженість, направлена проти щонайменшого відтінку інакомислення, самостійності думок. Кінцевою «надзадачею» всієї цієї жахливої діяльності було створення системи терору страху і формальної однодумності.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
