— сукупність етнодержав, які, в свою чергу, теж є поліетнічними;
— сума територій, заселених певними етносами, які досі не могли створити власних держав;
— сума адміністративних, державно-юридичних одиниць, некомпактно заселених багатьма етносами.
Здійснення суверенізації у межах федерації передбачає врахування ряду історичних та суто політичних факторів, пов'язаних із поточною ситуацією, конкретним перебігом подій. Це етноісторичні традиції, своєрідні особливості розвитку етносів, поєднуваність "великої політики" і місцевих рис (етнорелігійна обстановка, специфіка культурного життя, політичних процесів); мовні особливості; співвідношення політичних сил — центральних і місцевих і т. ін.
У межах конфедерації держави зберігають відповідний суверенітет і незалежність. Суб'єктів конфедерації об'єднують договірні зобов'язання.
У ході здійснення етнополітики виникає низка найважливіших завдань — як теоретичних, так і практичних. Розв'язання перших дає чітке уявлення про феномен етносів та етнічних груп, а відтак — вихід на практичне вирішення проблем їх розвитку. Основними практичними завданнями етнополітики є: створення умов для забезпечення економічної та політичної самостійності, суверенітету регіонів з компактним проживанням одного чи кількох етносів; вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би зацікавлений у їх розвитку як основи власного добробуту; оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації і етнічних груп, що її утворюють; забезпечення ефективної взаємодії центральних і місцевих органів управління на основі принципів демократії і плюралізму; вироблення моделі самоврядування в етногео-графічних регіонах; забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокультурної автономії (якщо ця вимога висувається) для етносів, які є єдинодержавними громадянами; зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають адміністративно-територіального статусу; здійснення заходів щодо збереження середовища проживання, відтворення умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних, соціально- політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.
Стає актуальною в етнополітиці проблема шляхів і способів розв'язання конфліктів. Становлення й розвиток багатонаціональної держави не є безконфліктними. Серед причин можливих на етнонаціональному грунті конфліктів можна назвати: 1 багатонаціональність держави, де представники різних етносів неоднозначне оцінюють перспективу державної розбудови; 2 різну оцінку ролі національних традицій, політичних символів, національної ідеї, рідної мови та ін. у політичній системі; 3 боротьбу різних етногрупувань за участь їх представників у владних структурах; 4 зовнішній вплив на міжетнічні процеси, особливо з боку держав, що використовують діаспору для досягнення власних цілей (так, приводом для вторгнення до Чехословаччини у гітлерівської Німеччини стала нібито необхідність захисту німецької меншини, що там мешкала). Найпоширенішим є конфлікт ідентичності, характерний для суспільства, де суб'єкт ототожнює себе не з суспільством (державою), а з певною етнічною групою. Такі конфлікти виникають за умов протиставлення рас (ПАР), етнічної супротивності (колишній СРСР, США та ін.), реалізації права на користування рідною мовою (Україна, Білорусія, країни Балтії та ін.), права на етнічну територію (Вірменія—Азербайджан, проблема курдів) та ін.
У міжетнічному конфлікті можна виділити певні стадії його визрівання й розвитку. Перша стадія — латентна, коли можна спостерігати взаємну відчуженість, суперечки серед одноплемінників, образливі вихватки з приводу представників іншої нації. Друга стадія — активна, коли послідовно насаджується в засобах масової інформації негативне ставлення інших етносів. Третя стадія — політико-ділова: збори, мітинги, що нагнічують напругу в суспільстві. Нарешті, стадія насильства і збройної боротьби аж до етноциду, масової депортації та межетнічної війни. Етнічний конфлікт — це крайня форма загострення й зіткнення інтересів націй, етнічних груп. Причиною його є нерозв'язання або несправедливе розв'язання етнічного питання в різних сферах суспільного життя, від чого залежить збереження ідентичності етнічної спільноти.
Будь-який конфлікт може мати різні наслідки: безвиході, коли кожен учасник конфлікту продовжує блокувати дії суперника; примусу, що є найтиповішою, найпоширенішою в діях багатьох сучасних держав; мирного врегулювання, що забезпечує пошук взаємоприйнятних рішень. У розв'язанні конфліктів важлива роль належить «третій стороні», тобто незалежним арбітрам, що сприяють демократичному забезпеченню національних прав конфліктуючих сторін.
Історичний досвід боротьби за українську державність довів, що в подоланні й розв'язанні внутрі- й міжнаціональних конфліктів, у згуртуванні народу відповідна роль належить стнополітичній еліті. Відомо, що Київська держава стала здобиччю ворогів через те, що була послаблена міжусобною боротьбою князів; козацька демократична республіка занепала внаслідок внутрішньої боротьби за гетьманську булаву. Українська Народна Республіка загинула через невміння лідерів різних політичних сил поставити національні інтереси вище за особисті й класові. Варто пам'ятати, що Україна втрачала свою державність також внаслідок зради політичною елітою національних інтересів або завдяки розпалюванню антиукраїнськими силами ворожнечі між народом та його елітою, що завжди завершувалося трагедією для всього українського суспільства.
Успішне розв'язання проблем становлення українського народу та його державності багато в чому залежить від цілеспрямованої й виваженої етнонаціональної політики.
5. Висновки
Етнополітику потрібно розуміти як науку і практичну політику в сфері етнонаціональних відносин. Основними категоріями етнополітики є етнос, нація, націоналізм, національна меншина. Етнос — це культурна спільнота, яка має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок із нею, спільні культурні та психологічні риси, які сформувалися упродовж століть. Стосовно поняття «нація» можна виділити три концепції: територіальну, етнічну й етнотери-торіальну. Перша розглядає націю як політичну спільноту громадян, об'єднаних на засадах територіального патріотизму, друга — як етнополітичну спільноту з виділенням пріоритетних прав для корінного етносу порівняно з іншими етнічними групами, а третя — як етнополітичну спільноту, що формується як за територіально- громадянським, так і етнічним принципами. Нація на відміну від етносу має такі ознаки: 1) наявність спільної території, а не тільки символічного зв'язку з нею; 2) виникає в період утворення централізованих держав і формування спільного ринку; 3) формується як об'єднання різних етносів на принципі територіального патріотизму або етнокультурної ідентичності корінного етносу; 4) змагається за державу або функціонує в державі, яка поширює свою юрисдикцію на всю територію; 5) має спільну правову й економічну систему; 6) має спільну громадянську культуру. Націоналізм розуміють як весь процес формування нації, національний рух і національну ідеологію.
Типологізуготь націоналізм за такими критеріями: 1) ставлення до концепції нації; 2) засоби реалізації цілей.
Національна меншина — це етнічна група, члени якої мають спільні з корінним етносом громадянські права і право на реалізацію власної етнокультурної специфіки на державному рівні.
Причини національних рухів пояснюють такі концепції: внутрішнього колоніалізму (зосереджує увагу на економічних чинниках); етноцистська (визначальними є етнокультурні фактори); неоетноцистська (поєднує різноманітні чинники — політичні, економічні, культурні, психологічні).
В Україні переважає в теорії і практиці етнотерито-ріальна концепція, яка передбачає формування нації за територіально-громадянським і етнічним принципами. Формування сучасної української нації відбувається на засадах консолідації всіх суспільних груп (етнічних, соціально-класових і релігійних) навколо національної ідеї у політи-ко-державному, економічному й етнокультурному аспектах.
Основні поняття
Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки.
Етнічна група — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та іншими ознаками.
Нація - сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів.
Націоналізм - ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності ідентичності нації, політична ідеологія з культурною доктриною в центрі.
Самовизначення націй - вільний вибір етносом форми самовизначення, не виключаючи і входження до складу поліетнічної держави, при збереженні своєї державності й суверенності.
Етнополітика – політика поліетнічної держави. Демократична держава ставить за мету гармонізацію взаємовідносин між етнічними групами, а також між нацією – державою в цілому та етнічними групами, що її складають.
Сепаратизм – прагнення, рух за відокремлення, спрямований на усамостійнення держави, національно-державної автономії, а також діяльності фракції, партії, політичного угруповання тощо.
Література
1. Політологія: Підручник/І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущейка та ін.-К.: Вища шк., 1998.-415 с.
2. Основи політології: Навчальний посібник.-3-є вид., перероб. і доп. –
К.: Товариство “Знання”, КОО, 1999.-427 с.
3. Основи політології: Навчальний посібник/ Керівник авт. кол. Ф.М.
Кирилюк.-К.:Либідь.1995.-336с.
4. Політологія: Навчальний посібник/под ред.М.І. Сазонова.-Харків.:
“Фоліо”,1998.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
