Рис. 2 Ставлення особистості до праці.

Як показують соціологічні дослідження, проведені М.П. Лукашевичем. У трудових колективах можна виділити чотири типи ставлення до праці:

по-перше: група наднормативного типу, що включає винятково сумлінних працівників. Їх частка становить приблизно 5% від усіх працюючих.

по-друге: група нормативного типу, що складається з досить сумлінних працівників. Ця частина працівників становить 60%.

по-третє: група субнормативного типу, що об’єднує недостатньо сумлінних працівників – 30%.

по-четверте: група ненормативного типу, куди входять недобросовісні працівники. Їх близько 5%.

Адаптаційні зв’язки виявляються в таких сферах як організаційна, фахова, між особистісна, соціальнообутова, у сфері дозвілля.

Рис. 3. Адаптація особистості в трудовій організації

Організаційна адаптація – це залучення працівника в організацію суспільної праці як засіб об’єднання їх із засобами виробництва. Вона передбачає вивчання працівником розташування и взаємозалежності основних підрозділів трудового колективу, режиму роботи і відпочинку, умов дотримання трудового розпорядку, вимог колективної організації праці і трудової дисципліни.

Професійна адаптація передбачає освоєння працівником характерних рис і умов праці за фахом, глибоке оволодіння обраною професією, формування трудових навиків і особливих професійних якостей, закріплення позитивних психологічних установок, передбачених виконанням відповідних функцій з обраної спеціальності.

Технологічна адаптація – полягає в тому, що при входженні особистості у трудовий колектив, їй необхідно вивчити технологію виробництва, особливості і можливості устаткування, яке використовується при виготовленні виробів або інші технологічні процеси, пов’язані з роботою. Якщо людина переходить з одного виробничого колективу в інший, нехай навіть однієї і тієї ж галузі, однаково вона стикається з проблемами технологічної адаптації, оскільки на кожному підприємстві своя технологія, своє устаткування, свої сформовані кадри, що віддають перевагу визначеним видам технологічних процесів.

Міжособистісна адаптація – одна з найважчих, тому що вимагає від особистості особливих якостей, таких як висока комунікативність, доброзичливість до оточення, шанобливого ставлення до старших за віком і більш досвідчених співробітників, необхідності прислухатися до думки товаришів по службі, вміння ставити колективні інтереси вище від особистих тощо. У великих трудових колективах міжособистісна адаптація проходить складніше, ніж у невеликих. Тому підбір персоналу в малих фірмах, які нараховують від 3 до 20 співробітників, потрібно проводити відповідно до теорії соціоніки за квадрами, що враховують особливості характеру нової людини, яка прийшла на фірму. Для цього необхідно претенденту на вакантне місце пройти тестування, результати якого заносяться в комп’ютер і, якщо дані тесту будуть відповідати потрібній квадрі, то при всіх рівних умовах претендентів перевага надається тому, хто доповнює квадру.

Соціально-побутова адаптація передбачає вивчення розташування в трудовому колективі життєво важливих об’єктів: їдальні, оздоровчого пункту, туалетів, кімнат відпочинку і т. д. Вона пов’язана із взяттям особистості на профспілковий облік і залучення її до суспільної роботи. Соціально-побутова адаптація – найважливіша передумова успішної життєдіяльності і розвитку особистості не тільки у виробничих, професійній сферах, але й в усій сукупності її громадського життя.

Адаптація в сфері дозвілля торкається видів діяльності особистості, які перебувають за тимчасовими рамками робочого часу і спрямовані на відпочинок, відновлення трудової потенції, а також на духовний і фізичний розвиток особистості. На адаптацію в сфері дозвілля чималий вплив має хобі людини. Якщо співробітник трудового колективу, який нещодавно прийшов на роботу, любить туризм, і він працює в колективі, де його колеги по роботі також захоплюються туризмом або альпінізмом, то його адаптація відбувається значно швидше.

Одним з видів прискорення адаптації є наставництво, коли молодого працівника закріплюють за більш досвідченим і грамотним спеціалістом.

2.5 Соціальна політика

Соціальна політика – напрям внутрішньої політики держави, покликаної забезпечити відтворення населення, гармонізацію суспільних відносин, політичну стабільність, злагоду – є одним із головних напрямів розбудови соціальної держави.

Реалізується вона через державні рішення, соціальні заходи, програми. Об’єктом соціальної політики є життєві умови соціальних і демографічних груп, метою – підвищення добробуту населення, забезпечення вищого рівня та якості життя.

Основою соціальної політики є соціальна справедливість – надання рівних стартових можливостей, соціальних гарантій усім членам суспільства, забезпечення рівної плати за рівну працю, подолання дискримінації будь-якої соціальної групи, підтримка пригнічених верств населення тощо. Суспільства з демократичним устроєм мають більше можливостей для реалізації соціальної справедливості. Однак і в демократичних державах не завжди цілком реалізовані принципи соціальної справедливості.

Критеріями оцінювання соціальної сфери є соціальний настрій, соціальне здоров'я населення тощо.

Наявність в суспільстві соціальної стратифікації (соціальних груп, які відрізняються місцем в соціальній ієрархії), соціальних відносин, основою яких є відносини рівності і нерівності, влади і підпорядкування, передбачає необхідність постійного і ефективного соціального регулювання цих відносин. Очевидно і інше: соціальні групи, які виступають в якості суб’єктів соціальної політики (тобто ті, в руках яких економічна і політична влада, відповідні повноваження), не будуть регулювати подібні соціальні відносини "нейтрально", не маючи на увазі своїх власних інтересів.

Таким чином, соціальна політика – це діяльність (напрямки, способи, методи) певних соціальних груп-субєктів соціальної політики щодо встановлення і регулювання в суспільстві певної системи соціальних відносин (а саме соціальних нерівностей) для максимально повного задоволення потреб саме цих груп і стимулювання соціальної, економічної, трудової активності інших соціальних груп.

Соціальна політика у сфері праці реалізується в двох напрямках:

1) безпосередньо в сфері праці через регулювання відносин рівенства-нерівенства на основі реалізації принципів соціальної справедливості;

2) В сфері поза процесом праці, але пов’язаною з ним через реалізацію принципів соціального захисту, зокрема, соціальних гарантій.

Отже, основними поняттями соціальної політики є "соціальне управління" і "соціальна сфера".

Соціальне управління – один з основних типів управління, функція якого полягає в забезпеченні реалізації потреб розвитку суспільства та його підсистем. Основні загальні властивості: 1) наявність людини як суб’єкта та об’єкта управління, як первинного елемента соціальної системи;

2) застосування цілеспрямованого, свідомого впливу на різні спільноти людей, соціальні групи, організації, колективи тощо для координації та узгодження їхньої діяльності в процесі вирішення загальногосподарських і суспільних завдань з метою формування й відтворення відповідних умов, що сприяють розвитку людини як особистості;

3) забезпечення функціонування і розвитку будь-якої соціальної системи при збереженні її основних якісних параметрів.

Механізм здійснення процесу соціального управління з метою впорядкування тієї чи іншої соціальної системи такий:

а) щоб управляти будь-якою соціальною системою, потрібно мати інформацію про її сутність, призначення, функції, стан, можливості тощо;

б) маючи таку інформацію, керівна підсистема проектує, прогнозує, програмує та чітко планує оптимальне функціонування соціального об’єкта на відповідний період часу виходячи з реальних умов і можливостей;

в) щоб соціальна система функціонувала відповідно до розробленої програми (плану), її підсистеми та ланки повинні систематично або періодично отримувати певну серію "команд" (управлінських впливів і рішень);

г) оскільки виконання рішень може мати різні відхилення, потрібен постійний контроль за їх виконанням;

д) контроль та аналіз функціонування соціальної системи дає можливість оперативно коригувати її діяльність, а також нагромаджувати інформацію щодо розробки нового проекту, плану, програми тощо.

На сучасному етапі розвитку управління українського суспільства головним завданням соціального управління є розробка та здійснення соціальної політики, спрямованої на підвищення матеріального і культурного рівня життя різних верств населення, на подолання величезного розриву щодо якості життя між так званими новими українцями і групами населення, що перебувають за межею бідності, на забезпечення робочими місцями всіх громадян, які бажають працювати, на створення ефективної системи охорони здоров'я, освіти, підтримки малозабезпечених верств населення, здійснення заходів щодо боротьби зі злочинністю, запобігання соціальним, політичним і міжнародним конфліктам.

Соціальна сфера – цілісна підсистема суспільства, стійка галузь діяльності людей з відтворення свого життя, простір реалізації їх інтересів, потреб, цілей і цінностей.

Література

1.                 Жоль К.К. Соціологія: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 2005. – 440 с.

2.                 Куранова А. В. Социальный менеджмент: Конспект лекций. – м.: Приор-издат, 2005. – 64 с.

3.                 Лукашевич М. П. Соціологія економіки: Підручник. – К.: Каравела, 2005. – 288 с.

4.                 Лукашевич М. П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004. – 456 с.

5.                 Лукашевич М. П. Соціологія праці: Підручник. – К.: Либідь, 2004. – 440 с.

6.                 Лагутін В. Д. Людина і економіка: Соціоекономіка: Навчальний посібник для вузів. – К.: Просвіта, 1996 – 336 с.

7.                 Огаренко В.М., Малахова Ж.Д. Соціологія праці: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 304 с.

8.                 Соціологія: Навч. Посіб. / За ред. С.О. Макєєва. – 3-тє вид., стер. – К.: Т-во "Знання", КОО, 2005. – 455 с.

Страницы: 1, 2, 3, 4