Перевірки починаються з аналізу інформації, отриманої згідно з установленим порядком від позичальника. Після чого визначаються результати угод за даними бухгалтерського обліку, робляться виписки із розрахункових рахунків, перевіряються дані журналів-ордерів за відповідними рахунками, книги обліку реалізації продукції. У разі необхідності проводяться переговори з керівництвом підприємства-позичальника, де уточнюються можливості щодо своєчасного погашення кредиту. Крім того, перевіряється наявність застави, її стан та умови зберігання, а за певних умов — фінансовий стан гаранта (поручителя), страховика. На даному етапі досить важливим є вивчення характеру ділових відносин позичальника з іншими юридичними і фізичними особами, особливо усвідомлення сутності їх фінансово-господарських відносин. Слід переконатись, що серед таких осіб немає підозрілих підприємств та фізичних осіб (родичів, друзів, кримінальних елементів та ін.). Доцільно також звернути увагу і на наявність фактів виділення зі складу структури підприємства-позичальника підрозділів у самостійні юридичні особи, створення дочірніх підприємств, заснування інших суб’єктів господарювання та отримання корпоративних прав на підприємствах, які не входять до структури позичальника. У кожному окремому випадку по кожному з етапів установлюються відповідні графіки проведення перевірок діяльності та документів позичальників.
г) четвертий етап — настання терміну повернення кредиту.
Якщо кредит не повернуто і є клопотання позичальника про пролонгацію, робота щодо прийняття такого рішення проводиться практично у тому самому обсязі, що й при підготовці до надання кредиту. Слід зауважити, що пролонгація кредитів не тягне за собою автоматичного продовження терміну дії договорів забезпечення. Тому в обов’язковому порядку такі договори повинні бути також пролонговані.
Коли кредит переведено до категорії прострочених, робота банку щодо повернення боргу може проводитись у такому порядку:
— доарбітражне врегулювання предмета спору:
надання претензій боржнику;
повідомлення страховиків (гарантів, поручителів) про невиконання позичальником своїх зобов’язань;
модифікація кредитної угоди, санація кредитної угоди (сек’юритизація — продаж повністю або частково виданого кредиту, факторингові операції, капіталізація банком боргу позичальника і т. п.); реструктуризація кредитного боргу і терміну його повернення;
реалізація забезпечення;
— надання позову до господарського суду;
— виконання судового рішення;
— банкрутство позичальника.
На даному етапі, крім переліченого, особливе значення, як показує досвід роботи сил безпеки банків, має забезпечення додаткового впливу на боржників з метою стимулювання їхніх дій до повернення кредитних коштів. Насамперед слід вжити заходів щодо правового впливу, зокрема використовуючи цивільно-правові або кримінально-правові засади.
У першому випадку виходячи з ситуації, яка складається з неповерненням коштів і необхідності обмежити діяльність боржника, особливо його дії щодо витрат коштів та реалізації майна, доцільно провести відповідні цивільно-правові процедури щодо накладання арешту на активи боржника та отримання законного права на управління його майном. Найбільш ефективним у цьому випадку може бути використання інституту банкрутства без будь-яких попередніх заходів цивільно-правового характеру. У процесі процедури банкрутства право управління активами боржника переходить до арбітражного керуючого, основним завданням якого є формування необхідних коштів для повернення кредиторам боржника, у тому числі і за рахунок його майна. За інших умов дійовим може бути прагнення банку до здійснення виконавчого напису на договорі застави та ініціювання роботи виконавчої служби. Є приклади, коли уже на цьому етапі боржники змінюють свою позицію та вдаються до дій щодо вирішення питання з погашенням боргу. Для застосування кримінально-правових засад характерним є наявність у діях позичальника ознак порушень законодавчих норм кримінального спрямування. Такими порушеннями можуть бути: нецільове використання позичальником кредитних коштів, продаж або передання без відома банку предмета застави, розтрата будь-яким чином отриманих коштів, привласнення (або придбання незаконним чином) майна, придбаного за кредитні кошти, обман кредитора та ін. У практичному плані дії банку щодо збору таких фактів будуть спрямовані на створення відповідної системи розмежування правомірного підприємницького ризику від неправомірного діяння, яке карається у кримінальному порядку. Маючи докази про зловживання позичальника, банк має підстави звернутись до правоохоронних органів із заявою про порушення кримінальної справи щодо такого позичальника, що само по собі може спонукати останнього до повернення кредиту. Крім того, у разі порушення кримінальної справи з’являється можливість обмежити позичальника у пересуванні і позбавити його можливості переховуватись або оголосити його розшук, накласти арешт на наявне у нього майно, предмети застави та ін. До того ж у рамках кримінальної справи банк може заявити себе цивільним позивачем на суму непогашеного боргу.
Слід також зазначити, що з метою впливу на недобросовісного позичальника та повернення кредитних боргів банки вдаються до таких дій:
— оприлюднення недобросовісної поведінки їх позичальників у засобах масової інформації, повідомлення у міжбанківській електронній пошті, звернення до Асоціації українських банків;
— звернення до місцевих органів влади з пропозиціями щодо стимулювання боржників до повернення кредитних боргів;
— об’єднання зусиль банків для сумісних дій щодо повернення боргів у разі наявності фактів отримання кредитів позичальником у різних банках;
— проведення роботи з дебіторами боржника, а в деяких випадках із його конкурентами щодо продажу останнім боргів позичальника;
— організація повернення боргів за плату на договірній основі з юридичними і фізичними особами.
З метою повернення кредитних боргів концентруються зусилля всіх підрозділів банку, які беруть участь у кредитній роботі. Водночас всі вони розмежовують свою діяльність за такими напрямками:
а) кредитні підрозділи — розраховують суми заборгованості та надають його до юридичних підрозділів для проведення претензійної роботи, складають довідку про прострочений кредит і розробляють план заходів щодо його повернення, розробляють заходи санації кредитної угоди або такі, що пов’язані з погашенням боргу іншими способами економічного характеру (продажем боргу, його капіталізацією, перевідступленням права вимоги, процедурою банкрутства або ліквідації боржника);
б) підрозділи банківських ризиків — повідомляють страховиків, гарантів, поручителів про невиконання позичальником своїх зобов’язань та ведуть роботу з ними, перевіряють наявність предметів застави, визначають їх ліквідність та забезпечують виконання виконавчого напису на договорах застави, крім того, здійснюють взаємодію з органами виконавчої служби щодо погашення боргу через реалізацію предметів застави та майна боржників;
в) юридичні підрозділи — забезпечують претензійно-позовну роботу щодо боржників, представляють банки у господарських судах у справах щодо погашення боргів, ведуть облік проведеної роботи та оскарження судових рішень, у яких порушено права банків у судах вищої інстанції;
г) підрозділи маркетингу — аналізують кон’юнктуру ринку продажу предметів застави та майна боржників, визначають інтереси конкурентів боржників банків щодо їх активів, забезпечують рекламне супроводження реалізації предметів застави та майна боржників з прилюдних торгів;
д) підрозділи безпеки — забезпечують пошук прихованих коштів, майна та інших джерел для погашення кредитної заборгованості позичальників, фактів кримінальних дій посадових осіб підприємств-позичальників, їх дебіторів та визначають можливості відшкодування завданих банку збитків за рахунок дебіторської заборгованості позичальників, виконують роботу щодо повернення боргів іншими способами.
Висновок
Отже, забезпечення безпеки кредитної діяльності банків є досить складним і трудомістким процесом, необхідної ефективності він може досягти тільки завдяки активним сумісним діям усіх підрозділів банку, які у той чи інший спосіб залучені до кредитних операцій.До того ж заходи безпеки повинні проводитись цілеспрямовано і наполегливо, з необхідним ступенем активності протягом всієї кредитної операції, а не тільки на якомусь одному її етапі.
В роботі СБ ,таємні методи аґентурної роботи широко відомі , таємними є імена людей, що зголосилися до співпраці, а також їхня участь у конкретних розвідувальних чи контррозвідувальних операціях. Як уже зазначалося, отримати актуальну, достовірну і повну інформацію про стан справ безпосередньо на об’єкті господарювання і про середовище, що його оточує, неможливо без використання конфіденційних джерел інформації. Інформатор (особа, що постачає інформацію до Служби безпеки за умов збереження конфіденційности для забезпечення її захисту від ідентифікації) є основною фігурою в роботі підрозділів безпеки об’єктів господарювання. Їх залучення і цілеспрямоване використання є основним змістом діяльности співробітників СБ. Решта засобів мають допоміжний характер. Таємний апарат Служби безпеки поповнюється двома шляхами: за рахунок осіб, що ініціятивно пропонують свої послуги і за рахунок тих, кого СБ самостійно знаходить і залучає до співпраці. Якщо у першому випадку співробітникові Служби безпеки лишається тільки визначити умови конфіденційної співпраці, поставити завдання й відпрацювати способи зв’язку, то в другому випадку від нього вимагається не лише знайти, вивчити і перевірити людину, що володіє цікавими відомостями, але й переконати її в необхідності співпраці, інколи всупереч її волі та бажанню. Підстав для залучення до співпраці досить багато: ідеологічна близькість, вигода, компрометуючі матеріяли, незадоволення керівництвом через незадовільне просування по службі, приниження національної чи людської гідности, заздрість, бажання помститись за уявні чи реальні образи, авантюристичні нахили, честолюбство і марнославство, самотність, нездатність створити сім’ю, відсутність близьких друзів, наявність одержимости чи гобі. За ступенем довіри та використання можна виокремити три категорії інформаторів, які можуть належати як до внутрішнього (контррозвідувальний підрозділ СБ), так і до зовнішнього (розвідувальний підрозділ СБ) кола забезпечення безпеки господарського об’єкта: конфіденційні помічники (далі КП) –ті, хто активно співпрацює з СБ; довірчі контакти – особи, що виконують окремі завдання Служби безпеки (вони надають лише первинну, сигнальну інформацію. У перспективі ці люди зазвичай є об’єктами розробки для подальшого залучення їх в якості конфіденційних помічників); інші контакти – це ті, використання яких провадиться “втемну” і лише спорадично. Підбір інформаторів є одним з найделікатніших моментів у роботі Служби безпеки. Помилка у виборі може обернутися не лише особистою драмою людини, що виявила бажання співпрацювати із СБ, але й провалом ретельно спланованого розвідувального чи контррозвідувального заходу. Вразливість тієї чи иншої особи не повинна бути основним критерієм її вербування. У переважній більшості випадків залучення до конфіденційної співпраці зумовлюється реальною можливістю отримання об’єктом необхідної інформації (оперативними можливостями об’єкта) і ступенем надійности його як можливого партнера враховуючи його морально-етичні якості. Не варто надавати значення високому соціяльному статусові об’єкта, процес підтримки контакту з ним може бути недешевим, а от успіх справи аж ніяк не ґарантованим. Значно простіше розговорити обслуговуючий та технічний персонал, що “має доступ”, і який за своєю поінформованістю инколи не поступається топ-менеджерам. У більшості випадків оперативника цікавить не думка самого начальника як такого, а правильно і без спотворень викладена фактура.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
