Так, арбський мислитель Аверроес ( Iбн Рощд ) знову повернувся до цiєї
гiпотези i намагався її розвинути. При цьому вiн вводить"мiнiмальнi
натуральнi одиницi", якi якiсно вiдрiзняються для рiзних субстанцiй
(речовин) i мають для них рiзнi розмiри. Це в певнiй мiрi позначилось на
розвитку тих уявлень, якi ми називаємо хiмiчними, а в тi часи вiдносилось
до алхiмiї; "мiнiмальна натуральна одиниця є прообразом поняття "хiмiчний
елемент". Ньютон,розвиваючи атомну iдею, пiшов ще далi,ввiвши поняття
"сили", завдяки якiй iз атомiв будується речовина. Вiн намагався ввести це
поняття i в оптику, але ця спроба була ще передчасною, можна сказати
метафiзичною, фiлософською, але лишень зараз ми знаємо про корпускулярно-
хвильову теорiю свiтла[6].
Ще в грецькiй фiлософiї є цiкавi уявлення про випадковiсть, яку слiд
сприймати як суттєвий аспект теоретичних представлень. Епiкур вважає
вiдхилення атома випадковою похибкою в його траекторiї. Лукрецiй крiм цього
констатує: "Якби вони не вiдхилялись, то падали б вниз через пустоту як
дощовi краплi, i не вiдбувалось би їхнє злиття, i не було б джерела для
першоматерiї, природа не була б створена".Нове може виникати лише завдяки
взаємодiї в його закономiрних i випадкових зв'язках[4].
Середньовiчнi дискусiї навколо випадковостi, в порiвняннi з античним
матерiалiзмом, знаходять в томiзмi та неотомiзмi пошуки"антивипадкового
фактора", що змiг би пояснити розвиток. Саморух i саморозвиток матерiї
повиннi подаватись як єдиний принцип пояснення. Об'єктивнiсть випадковостi
в природi завжди виступає як деяка основа. Звiдки виникає розгалуження
причинносної природи та вiльної людини? Лише квантова механiка iз своїм
вiдображенням дiалектичного зв'язку мiж необхiднiстю i
випадковiстюпредставляє випадковiсть в якостi складового елементу фiзичної
теоретичної картини, як i в античнiй натурфiлософiї. Без врахування
випадковостi розвиток, як виникнення нового, пояснити неможливо,хiба що
прийнявши вчення про так званi первиннi норми.
В своїй роботi"Всеобщая естественная история и теория неба"(1755)
I.Кант посилаючись на Епiкура, Лукрецiя, Демокрiта, вiдстоював iдею
первинної форми небесних тiл, тим самим ставлячи питання про походження
складних систем. Вiн дослiджував якiснi змiни зоряних ситем. При цьому вiн
вiдмовився вiд випадковостi як незакономiрного, неповторюваного.
"...матерiя пiдпорядкована деяким необхiдним законам. Я бачу, як iз її
стану повного розкладу i розсiяння цiлком природно розвивається щось
прекрасне i струнке цiле".
З розвитком статфiзики i термодинамiки в 19 столiттi появилась
можливiсть поєднати об'єктивну випадковiсть з представленями про розвиток.
Однак наукове обгрунтування цього зробити було важко. Цьому заважала
вiдмова вiд принципу розвитку в фiзицi. Але це не узгоджується з
твердженням Канта. Такий результат одержувався тому, що фiзика виключала
можливiсть виникнення якiсно нового стану, хоча i визнавала початковий стан
з мiнiмальною ентропiєю, який вiв до кiнцевого стану [4,5].
Ми розглянули приклади перетворень фiлософських гiпотез в конкретно-
науковi, набування ними точного кiлькiсного виразу,математичної форми,
широкого практичного застосування i технiчного втiлення. Такi приклади
говорять не лише про еврiстичну роль i практичне значення фiлософiї для
конкретних наук, але й про єднiсть, взаємозвязок фiлософiї з цими науками.
Можна припустити, не лише фiлософськi гiпотези перетворюються в конкретно-
науковi, але й конкретно-науковi вiдкриття,в свою чергу,можуть породжувати
широкi фiлософськi узагальнення i гiпотези. Наприклад, спостерiгаючи
сьогоднi такий специфiчний ефект як "червоне змiщення" галактик, вченi
роблять космологiчний висновок про розбiжнiсть галактик i розширення
Всесвiту. Спостерiгаючи перетворення "елементарних" часток, вони роблять
висновок, що всi цi частки складаються з кваркiв i намагаються
обгрунтувати, чому цi кварки неможливо спостерiгати в якостi самостiйних
iндивiдуальних об'єктiв. Знайшовши подiбнiсть в поведiнцi тварин i людей,
мiркують про "гени культури". Розглядаючи прогрес електронної технiки,
висувають гiпотезу "штучного iнтелекту", говорять про "машиннi мови".
Спостерiгаючи рiст комунiкацiй в сучасному свiтi, припускають, що ця
тенденцiя приведе до виникнення деякого "загально-планетарного розуму".
Сьогоднi багато хто переконаний в "самоорганiзацiї матерiї" [6].
3. Багатограннiсть фiлософських основ науки.
Наука по своїй сутi вiдзначається динамiчнiстю. Вона вiдповiдає
насущним вимогам життя, а iнколи формує його запити, але в кiнцi кiнцiв
виникає питання: що лежить в основi динамiзму? Це питання не лише з областi
теорiї, але й має цiлком визначений практичний змiст.
Вiдповiдаючи на це питання, слiд вказати на те, що науковий розум є,
при необхiдностi, обмеженим, в той час, як динамiзм практики завжди
випереджає його основопочаткуючими роздумами. Процес становлення нового, як
правило, не планується, вiн передбачений у всiх своїх аспектах i
результатах. Iнакше нове суспiльство виникнути не могло: все ранiш
заплановане-визначене, але нашi плани, як вiдомо, далеко не завжди
виконуються. Виходить, що новi знання, в дiйсностi,не мають "старих" основ,
хоча цю думку не слiд розумiти в прямому змiстi.
Розвиток знань зазнає впливу традицiй, i навiть тодi, коли старi
традицiї руйнуються,в нових знаннях зберiгаються деякi їх елементи, якi не
лише не суперечать вiдкриттям, але i допомагають їм зароджуватись. Цi
найбiльш стiйкi елементи i вiдносяться до основ науки. Таких елементiв не
так уже й багато.
До них можна вiднести, в першу чергу, фiлософськi категорiї i
принципи. Яким би не було нове знання, воно завжди виражається через
невелику кiлькiсть вихiдних понять та принципiв. Серед таких понять-поняття
речi, властивостi, вiдношення, якостi i кiлькостi, процесу,руху, стану,
простору, часу, реальностi, можливостi i дiйсностi, випадковостi i
необхiдностi i т.д. [3,7]
Ще Кант стверджував, що подiбнi поняття (категорiї) i принципи данi
людинi apriori. Але Канта часто критикували саме за апрiоризм. I, дiйсно,
якщо категорiя i зв'язуючi її принципи розумiти як незмiннi, раз i назавжди
заданi, то це буде хибна точка зору. Однак апрiоризм категорiй (кантовських
в тому числi) можна обгрунтувати тим, що вони суть родовi людськi поняття,
оскiльки людина - не абстрактний суб'єкт, а цiлком конкретна iстота (навiть
коли говорити - не про окремий iндивiдум, а про все суспiльство взагалi) у
Всесвiтi, яка видiляється унiкальною специфiкою. Категорiї цi зародились в
її практицi, в її взаємодiї з собою, з Всесвiтом, який є незрiвнянно
багатшим вiд того, що ми вкладаємо в змiст поняття "людина". Людина
виробила цi категорiї i загальнi фiлософськi принципи саме в
"коеволюцiйному" процесi взаємодiї самої з собою (в рамках людського
суспiльства) iз оточуючим Всесвiтом (який, звичайно, обмежується, в першому
наближеннi, мiсцем проживання людини, тобто Землею).
Iснує приваблива фiлософська традицiя, яка пiдкреслює специфiчнiсть
людської iстоти, що полягає в її духовностi. Що таке "духовнiсть" i
витiкаючий iз неї гуманiзм - про це фiлософи сперечались довгий час. У
любому випадку ця риса вiдрiзняє людину вiд неживої матерiї, а також вiд
решти живого свiту, в якому вона виникла. Ця традицiя може визнати, як i у
Канта,необхiднiсть деяких непорушних правил суспiльно-людської поведiнки
(моральний кодекс). Але ця традицiя гарна до тих пiр, поки їй не доводиться
мати справу з оточуючим свiтом, який є, по визначенню, бездуховним. Коли ж
вона стикається з ним, її моральнi принципи руйнуються в силу того, що на
перший план висуваються звичайнi проблеми фiзичного виживання. Звiдси
висновок, що гуманiзм "чистої духовностi" повинен "знати своє мiсце" ,
тобто вiн повинен враховувати, що людина не лише "людина думаюча", а
породження Всесвiту,частиною якого вона є. I,звичайно, найбiльш
далекоглядним гуманiстичним поглядом є переконання в тому, що людина
вiдповiдає не лише за свою долю, а й за долю Всесвiту [4].
Слiд, сказати, що такi широкi основи науки, як фiлософськi категорiї
i принципи, не є її єдиними основами. Оскiльки наукова дiяльнiсть є
людським засобом, на неї розповсюджуються i правила людського спiвжиття.
Оскiльки наука далеко не однорiдна в предметi дослiдження, то в нiй
вiдчуваються i дисциплiнарнi основи. Оскiльки наука вiдкриває нове, в нiй
з'являються i новi основи, що йдуть вiд об'єктивної реальностi.
Наприклад,в науцi прийнято довiряти результатам, якi вчений сам не
отримав,а отримали iншi вченi,навiть якщо вони притримувались iнших
полiтичних позицiй чи iнших релiгiйних поглядiв, Це значить, що комунiкацiя
в науцi основана на довiр'ї. Але, звичайно, саме це довiр'я основане на
тому, що наука взаємодiє з об'єктивною реальнiстю. Тому принцип
об'єктивностi iстини для науки не лише пiзнавальний, але й є моральною
основою, яка не залежить вiд полiтичних чи релiгiйних поглядiв вченого, вiд
його нацiональностi чи статi. Далi. Дисциплiнарнi традицiї проявляють себе
в сукупностi досить стiйких, але специфiчних понять i принципiв, якi не
слiд змiшувати з фiлософськими категорiями i принципами, Наприклад,у фiзицi
такими стiйкими, але специфiчними поняттями є поняття частинки (корпускули)
i хвилi (поля), але стiйким принципом - закон збереження енергiї. Разом з
тим, що цi поняття i принципи не є фiлософськими,вони не можуть бути
змiстовно сформульованi без звернень до фiлософських категорiй i основ.
Рiзноманiтнi схеми наукових революцiй розглядають, поки що в
загальних рисах,функцiонування i змiну концептуальних структур, що
претендують на роль основ науки, а деякi з них ставлять проблему генезису
цих структур. Прихильники еволюцiонiстичної концепцiї схильнi знаходити в
моделях наукових революцiй недолiки: критично висловлюються про
"революцiйнi iлюзiїї" чи вiдводять революцiйним змiнам роль виключно рiзних
подiй в змiнi способiв iнтелектуальної дiяльностi в процесi росту знання
Страницы: 1, 2, 3, 4
