Відшкодування збитків, заподіяних природним рослинним ресурсам за межами населених пунктів, регламентується іншим нормативно-правовим актом, а саме: постановою Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 року «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству». Відповідно до постанови такси для обчислення розміру стягнень за шкоду, заподіяну лісовому господарству підприємствами, установами, організаціями та громадянами, застосовуються також для обчислення шкоди, заподіяної знищенням, пошкодженням чи незаконною рубкою окремих дерев, груп дерев, чагарників на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках, що не належать до лісового фонду.
Важливим є питання про розмір збитків, що стягуються із суб'єктів, винних у порушенні законодавства про рослинний світ. Екологічним законодавством передбачено, що шкода, заподіяна порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає відшкодуванню у повному обсязі. Слід мати на увазі, що цей обсяг визначається затвердженими таксами, про які вже говорилося. У деяких випадках, прямо передбачених законодавством, при обчисленні розміру збитків згідно зі встановленими таксами застосовується кратність, тобто збитки стягуються у підвищеному розмірі. Розмір шкоди, заподіяної внаслідок знищення або пошкодження до ступеня припинення росту чи пошкодження до ступеня неприпинення росту хвойних та вічнозелених рослин у грудні -- січні, обчислюється за першою таксою, збільшеною у чотири рази.
Деякі загальні положення про обчислення збитків закріплені в ст. 69 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища». Зокрема, в цій нормі права встановлено, що завдані збитки стягуються, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення і незалежно від зборів за забруднення навколишнього середовища та погіршення природних ресурсів. Ці приписи слід розуміти як загальне правило стягнення збитків. Проте при науковому і логічному тлумаченні словосполучення «як правило» можна зробити висновок, що з урахуванням виняткових обставин, які мають бути вказані в рішенні суду, розмір збитків може бути знижений за рішенням суду. На практиці це застосовується з посиланням на Цивільний кодекс України щодо громадянина -- заподіювача збитків. Видається, що стосовно зниження розміру збитків, завданих взагалі навколишньому природному середовищу, включаючи й рослинний світ, можна застосувати Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», оскільки словосполучення «як правило» дає можливість у виняткових випадках знизити розмір збитків. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» допускається можливість застосування Цивільного кодексу України. Хоча це роз'яснення стосується земельних ресурсів, воно застосовується й при зниженні розміру збитків, завданих рослинному світу. У частині Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачена юридична можливість стягнення й інших збитків: відшкодування неодержаних доходів за час, необхідний для відновлення здоров'я, стану навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням, тощо. У частині 3 цієї ж статті встановлено, що особи, які володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов'язані компенсувати заподіяну громадянам і юридичним особам шкоду, якщо не доведуть, що збитки виникли внаслідок стихійних природних явищ або навмисних дій постраждалих. Заподіяна рослинному світу шкода може бути результатом спільних дій кількох осіб. В екологічному законодавстві питання про майнову відповідальність винних осіб у таких випадках не вирішено. Тут слід додатково залучити положення Цивільного кодексу України, де встановлено, що особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.
Ще одну групу порушень законодавства про рослинний світ, за які передбачена цивільно-правова відповідальність, становлять порушення права державної власності на рослинний світ. Будь-які угоди, що порушують це право, є недійсними з моменту їх укладення.
До таких незаконних угод слід віднести: купівлю-продаж природних рослинних ресурсів; переуступку права спеціального використання рослинного світу; дарування рослинного світу; заповіт природних рослинних ресурсів та деякі інші.
Здійснення таких угод спричиняє визнання їх недійсними відповідно до положень Цивільного кодексу України. До інших видів відповідальності за порушення законодавства про рослинний світ слід віднести адміністративну, кримінальну та дисциплінарну відповідальність.
До адміністративної відповідальності можуть бути притягнені громадяни або посадові особи у випадках, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення. Законодавством встановлено особливий порядок засвідчення факту вчинення адміністративного правопорушення: це наявність протоколу про вчинення адміністративного проступку.
3.3 Порушення правил охорони і використання пам'яток історії та культури
Протягом усього розвитку суспільства йому була притаманна повага до збереження культурної спадщини та намагання зробити її вічною. Разом з тим історії відомі й епохи навмисного нищення культурної спадщини, і дбайливої охорони людством. Усвідомлюючи спільність своїх цінностей, населення всього світу відчуває свою відповідальність перед наступними генераціями за охорону спадщини і вважає своїм обов'язком передати їм надбання людства в усім багатстві їх автентичності [16, с. 18].
Людство почало розробляти правові нормативні документи та спеціальні рекомендації для збереження культурної спадщини. На міжнародному рівні визначено і сформульовано основні принципи схоронності витворів культури. Кожній країні надається можливість дбати про їх втілення у межах власної культури та власних традицій.
Здобуток кожного покоління, яке створило свої пам'ятки, є в своєму роді унікальним досягненням і зникнення його -- безповоротна втрата і непоправне збіднення культурної спадщини. Культурна спадщина включає як твори, що репрезентують значну цінність, так і об'єкти, що з часом набули культурної цінності.
Культурна спадщина розглядається в повному обсязі і становить єдине гармонійне ціле, складові частини якого є нероздільними. Україна також повинна зберігати спадщину і забезпечувати її передачу прийдешнім поколінням.
Держава несе відповідальність як перед своїми громадянами, так і перед усім світовим товариством за захист і збереження цієї спадщини. У міру можливостей і відповідно до положень Конституції та законодавства Україна має формулювати, розвивати і здійснювати загальнонаціональну політику, основною метою якої є координація і використання всіх можливостей для забезпечення дійового захисту, зберігання і створення достоїнств своєї культурної спадщини.
Питання охорони будинків-пам'яток архітектури залишаються надзвичайно актуальними. Вирішення цих питань надзвичайно важливе для держави. Оскільки охорона пам'яток архітектури вимагає спеціальних знань, то необхідно і залучення громадських організацій, з фахівцями з високою кваліфікацією. Така політика тільки сприятиме правильному, розумному, справедливому захисту пам'яток архітектури. На сьогоднішній день можна констатувати, що охорона пам'яток архітектури здійснюється неналежним чином. Якщо орієнтуватися на міжнародно-правові документи, то одночасно з Конвенцією про захист всесвітньої культурної спадщини Генеральна конференція ЮНЕСКО схвалила Рекомендацію щодо захисту культурної спадщини на національному рівні. На підставі досягнень багатьох країн світу та спеціалізованих організацій нею був сформульований і систематизований комплекс заходів, втілення у життя яких на рівні кожної держави, суттєво мало б поліпшити стан охорони об'єктів культурної спадщини.
Рекомендація висвітлила наукові, технічні, адміністративні, юридичні та фінансові заходи для забезпечення захисту спадщини, які визначаються відповідно до законодавства.
Питання захисту культурної спадщини не стосується стандартних будівель, що споруджувалися головним чином за однаковими типовими проектами. Вони не прикрашають, а тільки спотворюють обличчя цих міст. В деяких випадках вони зводяться на місцях розташування пам'яток історії, культури, археології та архітектури, які руйнуються і зносяться [12, с. 36].
Вимоги щодо охорони цих пам'яток, що належали як державі, так і громадянам, а також розміщувалися на землях, що були у власності держави, й надавалися громадянам у користування, а також при здійсненні будівельних робіт, веденні розкопок пам'яток археології визначалися ще Законом України "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" від 13 липня 1978 р. Цей Закон встановлював, що особи, які завдали шкоду пам'ятці історії та культури або її охоронній зоні, зобов'язані відновити їх у попередньому стані, а при неможливості цього -- відшкодувати заподіяні збитки. Законодавство встановлювало правило, за яким у разі відмови від добровільного відшкодування збитків, заподіяних порушеннями порядку використання й охорони природних ресурсів, пам'яток історії та культури, особи, винні у порушенні законодавства мали нести цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність [31, с . 52].
Нині, за законодавством України, зокрема, у ст. 54 Конституції України чітко зазначено, що культурна спадщина охороняється законом, а держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність. А конституційна норма ст. 66 зобов'язує кожного члена суспільства не заподіювати шкоду культурній спадщині та відшкодовувати завдані ним збитки. Конституція України як основний закон держави має й найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні правові акти приймаються на її основі і повинні їй відповідати.
Необхідно зазначити, що ще до недавнього часу законодавство України не мало єдиної юридичної термінології у галузі охорони пам'яток історії та культури. Так, для визначення об'єктів культурної спадщини в Законі України "Про власність" застосовувався термін "національні, культурні та історичні цінності", в Законі "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" -- термін "будівлі або окремі частини, що становлять національну культурну або історичну цінність". Закон України Про приватизацію майна державних підприємств" трактував їх як національні культурні та історичні цінності", а після внесення змін до закону вже як "об'єкти культури, мистецтва, архітектури тощо загальнонаціонального значення". В Основах законодавства про культуру вжито кілька термінів: "пам'ятки історії та культури", "культурні цінності", об'єкти загальнонаціонального культурного надбання", а в Законі "Про місцеве самоврядування в Україні" -- "пам'ятки історії і культури, архітектури і містобудування". Але це не було причиною для неврахування всіх необхідних заходів, які зумовлювали б особливий режим використання об'єктів культурної спадщини.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
